Шості двері
Шрифт:
У центрi процесiї йшов ватажок, але хто це був, я не могла зрозумiти: його вигляд постiйно змiнювався. Спочатку я вважала, що це золотавий корiнь женьшеню, потiм — квiтковий ельф, через хвилину побачила в цiй дивовижнiй iстотi нiчного метелика з волохатими крильми-мантiєю. Коли ж вiн наблизився, то виявилося, що це Сонце на двох тоненьких нiжках. Ляльки так i стояли, схилившись у глибокому поклонi. Король-Сонце доторкнувся до кожної своїм золотим вусиком i на головах усiх трьох з'явилося по коронi. Щоправда, менi здалося, що корона Амелiї була бiльшою й масивнiшою, нiж в iнших.
— А це хто? — запитав Король, вказуючи у мiй бiк.
— Це наша iграшка, — пояснила Марiанна.
— А вона не розповiсть про нашу таємницю?
— Не хвилюйтеся, Ваша Величносте, вона мовчить, як… лялька.
— Чи будемо ми сьогоднi танцювати? — запитала Амелiя.
Тiєї ж митi Сонце перетворилося на прекрасного крилатого юнака.
— Звичайно, моя панно!
Вiн подав Амелiї руку. Незрозумiло звiдки полинула музика, й чудернацький люд, роздiлившись на пари, закружляв у танцi.
— Нам треба кудись прилаштувати Люсi! — вигукнула Ельвiра, яку вже пiдхопив пiд руку багатоногий джентльмен.
«Ну от, зараз мене кинуть у куток, — засмучено подумала я, — адже сама робила з ними те саме, коли до мене приходили гостi…»
— Не хвилюйся, — вiдповiла Марiанна, — нею займеться Стрибунець.
Вона тричi ляснула в долонi, i передi мною вирiс смiшний чоловiчок у зеленому сюртучку, чобiтках на високих пiдборах, дуже схожий на коника.
— Дорогенький, — сказала йому Марiанна, — сьогоднi можеш повеселитися разом iз нами, у тебе є приємний обов'язок — побудь кавалером панни Люсi.
Стрибунець низько вклонився, i я побачила, що на кiнцi його хвостика гойдається срiбний дзвiночок. Вiн довго переминався з ноги на ногу, перш нiж заговорити. Бiдолаха, вiн не знав, що вiдповiсти йому я не зможу!
— Ах, дорога панно, ви прекраснi! Але чому такi сумнi вашi очi? О, я знаю: ви хочете танцювати! Так у чому ж рiч?
Вiн пiдхопив мене пiд обидвi руки й закружляв залою. Мабуть, це дуже нагадувало танець зi стiльцем, та я все одно дуже зрадiла такому поворотовi подiй.
Якi ж почалися веселощi! Король, перетворившись на кентавра, стрибав залою, посадивши собi на спину всiх трьох ляльок, хвацькi вусанi пiдстрибували аж до стелi, пiдкидаючи вгору своїх крилатих партнерок, зi стелi сипався дощ iз блискiток, утворюючи на пiдлозi золотий вихор. Незабаром Стрибунець посадив мене на диван i заговорив, обмахуючись своїм кумедним хвостиком:
— Ви чудово танцюєте, дорога Люсi! Сьогоднiшнiй бал набагато веселiший вiд учорашнього. Загалом тут буває дуже весело, якщо, звичайно, нам не заважають мiжстiнцi… Ви здивованi?
Невже ви не знаєте нашої географiї? О, тодi я з величезним задоволенням розповiм вам про це. Усi ми — жителi Великої Пiдваннiї, а це наш великий володар — Король Пiдван Перший. Неподалiк є ще одна країна — Мiжстiнiя. Ранiше наш пан дуже приятелював iз тамтешнiм правителем — королем Мiжстiном.
Вони ходили один до одного в гостi й часто виїжджали на мишаче полювання. Але з того часу, як Пiдван Перший познайомився з принцесами, їхня дружба обiрвалася. Пан Мiжстiн дуже образився i тепер чинить набiги…
Не встиг мiй кавалер вимовити останнi слова, як музика припинилася, й у тишi пролунав пронизливий крик Ельвiри, а в розломi стiни майнув i зник шлейф її червоної сукнi.
«Ну от, — подумала я, — мою ляльку викрали. Що тепер скаже мама? Адже це була найдорожча з усiх!»
Гостi, збившись у гурт, тихо перешiптувалися, Марiанна з Амелiєю проливали сльози, Пiдван Перший вийняв iз пiхов свою шпагу i грiзно поблискував чотирма очима.
— Що будемо робити? — нарештi взяла iнiцiативу в свої руки Марiанна. — Треба рятувати Ельвiру. Але хто зможе це зробити — адже ми всього лише… iграшки… — I вона вперше знiяковiла.
— Стоп! — сказала Амелiя, — ось хто може допомогти — Люсi! Адже вона не iграшка!
— Як не iграшка? — пожвавлено запитав Стрибунець.
Марiанна почервонiла.
— Так, — пiдтвердила вона, — панi Люсi не iграшка, вона — наша хазяйка. Та й узагалi в неї зовсiм iнше iм'я. Але сьогоднi ми… тобто я… вирiшили взяти її з собою на ваш бал i трiшечки провчити…
— Ох, як незручно вийшло… — пробурмотiв король. — Чи захоче вона тепер допомогти нам? Ви можете зняти з неї чари?
— Спробую. Я зможу зробити так, щоб вона ожила, але тодi…
— …тодi вона довiдається про нашу таємницю, — пiдхопив король, — i нам доведеться перебиратися на iншу квартиру… А переїзд — це так виснажливо.
— Панi Люсi — дуже гарна дама, — втрутився в розмову Стрибунець. — Я впевнений, вона нiкому нiчого не розповiсть!
— Що ж, iншого виходу немає, — зiтхнув король. — Слово за вами, панно Марiанно!
Марiанна змахнула рукою i щось пробубонiла собi пiд нiс. Тiєї самої митi я вiдчула, що можу стиснути долоню… Я пiдхопилася з дивана й зробила кiлька присiдань.
— Ура-а-а! — закричав Стрибунець.
— Добрий вечiр, панно Люсi, — вклонився менi король Пiдван Перший. — Ви, звичайно, здивованi… Але не лякайтесь, я зараз вам усе поясню…
— Нiчого не потрiбно пояснювати, — сказала я. — Я все бачила й чула.
Пiсля цих слiв я помiтила, що в руках у Марiанни зламалося вiяло, а сама вона почервонiла й зашарiлася.
— Дорога наша матусю, — в один голос заридали ляльки, — пробач нам!
Я зрозумiла, що люблю їх бiльше за все на свiтi, алеменi не хотiлося розкисати:
— Годi рюмсати! Я готова йти за Ельвiрою. Де тут вхiд у Мiжстiнiю?
— А чи можна й менi… Тобто я хотiв сказати… — Стрибунець переступав з ноги на ногу, й кiнчик його хвостика став яскраво-червоним, — чи не можу я пiти з вами, Люсi?
Вiн дуже нагадував мого друга Миколку з другого поверху, i я, звичайно ж, нiчого не мала проти такої пропозицiї.
— Прошу! — король вiдхилив край пурпурної завiси, й на нас дихнула вогкiстю темрява. Стрибунець галантно пiдставив менi зiгнутий лiкоть.