Син землі
Шрифт:
Отже: скидай убрання...
— Пане... як же ж я?.. Голий піду?.. — падькав управитель.
— Візьмеш на себе мій скромний смокінг... Бачиш?..
— Але ж, пане, це діряве...
— Так-так. Однак усі ті діри безпечніші, ніж ота одна діра, котру ти захотів зробити нині кулею в мойому тілі... Ну, скидай!
За винятком сорочки і штанців управитель мусив скинути з себе все убрання і вдягнути заяложене і діряве убрання Куценка, який убрався у його зелену спортово-ловецьку блюзу, поклав собі на голову капелюх із павиним пером і, дивлячись на управителя, сміявся:
— Але ж, пане... ви виглядаєте, неначе справжній розбишака... Не через моє убоге вбрання... ні... Воно вас ушляхетнює... Але ваша чесна фізіономія... ух! Надулася та напучнявіла, як бубон, що скликає розбишак усього світу на страшний суд над усім, що добре, чесне й гарне...
Пенкальський тремтів і стогнав, а Куценко говорив.
— Ну, за винятком обличчя ви, пане, стали Куценком... а я, Куценко, став управителем... на жаль і на радість...
Тепер я, як управитель, позволю собі стрільнути до вас... значить, до Куценка...
Куценко вийняв револьвер.
Управитель упав йому до ніг і став його благати, щоб дарував йому життя.
Куценко запитав:
— Мило чи немило тобі дістати кульку в лоб?
— Ой, немило, пане,— плакав управитель.
— Так?.. — глумився Куценко. Чому ж ти мені і всім людям робиш тільки те, що тобі самому було б немиле? Га?
— Я вже не буду, вже не буду, пане...
— Геть від мене, вишкварку мерзоти!
Зараз Куценко скинув убрання Пенкальського і спалив його.
XI
Управитель Пенкальський, пущений Куценком на волю, не міг перше всього зрозуміти, чому Куценко обійшовся з ним лагідніше, ніж він із ним. Тому він утікав дуже скоро й оглядався раз у раз, у думці, що Куценко застрілить його з віддалі.
Одначе, коли небезпека смерті минула, управитель почав журитися своїм теперішнім положенням. Йому здавалося, що його поворот додому буде для нього більшою мукою, ніж була б навіть сама смерть.
Що буде, як люди його стрінуть по дорозі?
Сміх... сором, ганьба, від котрої його прапращури обернуться у гробі.
Перша його думка була так вертати додому, щоб ніхто його не наглянув.
Для того він зійшов з дороги, що йшла лісом і пірнув у гущавину кущів і ліщини.
Задраснув собі тріскою босу ногу і пристанув над потоком. Напився води і став приглядатися собі у спокійному плесі.
Злякався й шепотів, оглядаючи себе у воді:
— Уста вигнало наперед носа... Замість лиця — якась червоно-синя, перебита та роздута, повикривлювана пика. Очей майже не видно... О, боже!.. Адже це якийсь п'янюга, жебрачисько, розбишака... Ну... а де ж подівся я, пан Пенкальський?
Його тривога змаліла на думку, що в теперішній його подобі ніхто його не впізнає...
Значить, сором і ганьба спаде не на управителя дібр графині Воронської...
Коли йшов попри поляну, нагло щось зашелестіло, а в найближчій хвилині він одскочив зі страху назад, бо якась тварина кинулася просто в напрямку до нього. Побачивши людину, скочила назад і щезла в лісі.
Пенкальський пізнав звірину і запитав себе:
— Чи заяче серце товчеться більше зі страху переді мною, чи моє зі страху перед зайцем?..
Коли управитель вийшов на край лісу, побачив перед собою досить широку леваду, за котрою золотіли лани збіжжя, а сям то там стояли коноплі й кукурудза. Аж тепер почав його їсти справжній страх, бо майже всюди працювали люди в полі.
Він щодуху перебіг леваду і вже мав ускочити в коноплі, аж тут зі всіх усюдів стали бігти до нього люди та кликати до нього:
— Іване Куценко, пождіть, Іване!
— Коноплі, рятуйте мене! — зойкнув Пенкальський і шугнув усередину, як миш у траву.
Прикучнув, зігнувся, скорчився й чекав з великою тривогою, що буде.
Люди окружили коноплі, а Панько Гавриш, не бачачи його, звернувся очима в те місце, де він сидів, і став прохати:
— Іване Куценку, не ховайтеся від нас! Ми вам хочемо подякувати за те добро, яке ви нам учора зробили на панському дворі. Якби не ви, то той лайдак, управитель Пенкальський був би всіх бідних людей голодом заморив. Ви наш великий добродій, Іване Куценку, й ми вас любимо й не перестанемо любити. А того псяюху Пенкальського — ух! Як він нам не впнеться в руки, ми його затовчемо, як собаку.
— Ой,— кликав другий голос,— як ми всі раділи, коли він так смішно баламкався у вашій руці!
— А, щоб його душа так баламкалась на чортових пекельних суховилах!
— Іване,— просив третій голос,— устаньте й покажіться нам! Невже ви нас боїтеся?..
Пенкальський аж помокрів зі страху й не знав, що йому почати.
— Правда, Іване, що той Пенкальський найбільша паскуда на світі? Правда? Скажіть!
Знаючи, що тепер мусить щось одповісти, Пенкальський видушив з себе хриплий звук:
— Агммм...
Хвилинку люди мовчали і з зачудуванням позирали одні на одних.
— Куме,— шепнув Гавриш до сусіда — це щось так, якби не Куценків голос... уважаєте, га?..
Коли усі накликування, щоб він показався, не помагали, Гавриш і ще один селянин із протилежних боків увійшли в коноплі.
Тоді управитель зірвався й почав утікати.
Але люди перейняли його спереду й він мусив станути.
— Це не Куценко,— крикнули селяни, а Гавриш дивувався ось як:
— Таж то якийсь пройдисвіт... Дивіться на нього! Його лице так виглядає, якби на ньому сто чортів горох молотило!..