Чтение онлайн

— Ти бачила конголезького полковника? Гарна людина на перший погляд, чи не так? П’є, гуляє, веселий… Напевно, сидить зараз в ресторані й вечеряє з приятелями. Ти знаєш, для чого він приїхав? Одержить свої гроші — і гайда назад, нищити тубільців! Він купить ще плантацію і, щоб охороняти її, багато зброї — він стрілятиме, вішатиме, рубатиме… І в цьому помічник полковника — я. Бо я дав йому гроші, придбав автомати й кулі до них!

— Він ледь не розстріляв вас, — докинула Аннет.

— Це врятувало б життя сотням конголезців, — похмуро відповів Карл.

Гюнтер уявив, як сіпаються у нього куточки губ. Що ж, по суті, Карл має рацію, але на землі мало не щодня хтось із кимось воює й хтось когось убиває, а Конго далеко… Чи варто забивати собі цим голову?

— Та справа не в полковникові, — вів далі Карл, — сьогодні я відшукав третього, хто знає шифр. Він зажадав від мене одразу три мільйони. Бо він розумніший за всіх і знає, що й де можна хапонути. Я пообіцяв йому їх, знаючи, що ніколи не дам, помру, а не дам, бо це все одно, що нагострити бритву ворогові, який хоче тебе зарізати.

— Хто він? — запитала Аннет.

— Один з неонацистських фюрерів. Я читав про них, та не звертав уваги, та й усі ми часто не звертаємо уваги…

— Хто всі? — сердито обірвала Аннет. — Ми влаштовуємо демонстрації і мітинги протесту, ми боремося, хоча наш уряд, на жаль…

— Коли побачиш усе це на власні очі, починаєш думати: чи ти божевільний, чи збожеволіли навколо? Двадцять років тому коричневі ще були при владі, потім усі клялись, що ніколи не допустять фашизму, садовили есесівців за грати й ставили антифашистські фільми, а тепер ті ж самі есесівці красуються в мундирах, а фашисти під охороною закону проголошують промови й ставлять вимоги, яким позаздрив би сам Гітлер!

У кімнаті запала тиша.

Гюнтер прихилився плечем до стіни. Його не схвилювали Карлові слова, бо в глибині душі байдуже ставився й до фашистів і до антифашистів — вірив лише собі й своєму вмінню влаштуватись. Думав: чи назвав Шліхтінг свої дві цифри? І скільки ж на рахунку, якщо Карл пообіцяв йому аж три мільйони?

Три мільйони — й кому? Слизнякові, єдина заслуга якого полягає в тому, що за двадцять років не забув свої цифри! А він, котрого ледь не розстріляли, одержить лише мільйон. Де ж справедливість?

Аннет запитала:

— Але ж чому не насторожив тебе перший візит до Рудольфа Зікса? І дядько застерігав тебе…

— То чого ж ти тоді не відговорила мене від поїздки в Італію?

— Твоя правда, — зітхнула Аннет, — але ж мені так хотілося поїхати з вами. З тобою…

— Ми сядемо в машину, — мрійливо мовив Карл, — і поїдемо, куди захочеш. І не думатимемо ні про гроші, ні… Та чи схочеш поїхати зі мною?

— Невже ти справді так думаєш, милий?

— А знаєш, ким був мій батько?

Гюнтер прикусив губу: сподіваючись відвернути Аннет від Карла, він розповів їй про Франца Ангеля, та дівчина відповіла йому тоді майже так, як зараз Карлові:

— Я знаю, хто ти! — Трохи помовчала. — Звичайно, тінь батька ще витає над тобою. Особливо, коли вчиниш щось негарне.

Карл засміявся хрипко й знервовано.

— Ти-справді все знаєш і не відмовляєшся?

Гюнтер уявив цю сцену в кімнаті і стиснув пальці.

Покажи таке на сцені, скажуть — мелодрама. Він давно задумувався: чому натуральне й щире в житті іноді виглядає таким ходульним, якщо перенести в чистому вигляді на сцену, і навпаки?

А Карл усе говорив:

— …І ніщо не стоятиме між нами, люба. Завтра ми полетимо в Цюріх, і я перекажу двадцять мільйонів польському посольству з умовою, щоб на ці гроші збудували лікарню. — Засміявся. — Шліхтінг і полковник неначе змовились: назвуть мені цифри лише на порозі банку. Тим сильніше розчаруються… — Карл замовк і продовжував по паузі: — Шкода Гюнтера. Та я впевнений: він усе збагне і схвалить наше рішення.

Гюнтер ледь стримався, щоб не ввірватися до кімнати. Він що, хлопчисько? І яке вони мають право вирішувати за нього? Його мільйон — полякам? Мільйон, з яким він уже звикся, який ніби став його власністю, який би приніс йому стільки щастя, радощів і задоволення?

У Гюнтера забулькало в горлі, підніс руки і ледь не закричав, як людина, котру грабують. Він не чув, що казали далі в кімнаті, бо втратив самоконтроль, ступив до дверей — зараз він увірветься до них, він їм покаже, примусить поважати його права; зрештою, невже полякам не вистачить дев’ятнадцяти мільйонів? Що для держави мільйон, котрий може зробити його щасливим?

Але ж перед ким принижуватись?

Ця думка протверезила його, привела до свідомості, і він почув слова Аннет:

— …дядько зупинився на Шаттегештрасе, де живе наша родичка, і я ночуватиму там. Завтра вранці він виїжджає до Гамбурга й хотів би бачити тебе.

О, вже і Каммхубель припхався в Ганновер — це остаточно розізлило Гюнтера. Совають носа не в свої справи, теж філософи, інтелігенція, розкудкудакались. Боже мій, як погано тхне від нацистських грошей!” А ти не нюхай!

— Тож не барімося, — сказав Карл.

Гюнтер обережно вийшов за двері. Пробіг коридором, озирнувся, завертаючи, й пострибав через приступки вниз.

…За столиком Пфердменгеса сиділо двоє чоловіків. Полковник танцював з якоюсь розмальованою дівчиною. Сівши на місце, жадібно випив шампанського, вказав Гюнтерові на чоловіків:

— Оце мої старі друзі. Отой рудий — Ганс, а цей — колишній, хоч, правда, всі ми колишні… Курт, мій однополчанин.

— На хвилинку, гер Пфердменгес, — спробував відкликати його Гюнтер, — нагальна справа.