Чтение онлайн

Метнувся до сходів, та зупинився напівдорозі: куди ведуть вони? А кроки наближалися, і вже можна було почути голоси…

Бонне став за штору, намагаючись втиснутись у віконний отвір. Від пилу запершило в горлі і ледь не чхнув, та пересилив себе і не без іронічної посмішки подумав про вельми корисний звичай прикрашати кімнати шторами.

Скільки таємниць, починаючи від сивої рицарської давнини і кінчаючи модерною сучасністю, допомогли розгадати штори, скільки трагедій розігралось за ними! Бонне згадав, як кидається зі шпагою на штору Гамлет, проколюючи підступного Полонія, і на всяк випадок намацав пістолет у внутрішній кишені піджака. Двері відчинилися, і хтось наказав голосно:

— Увімкніть світло, Фріц!

Голос здався комісарові знайомим, йому знадобилося лише секунда чи дві, щоб пригадати: хазяїн «Сфінкса» Шаттіх.

Клацнув вимикач — Бонне перестав дихати: відчував, ті двоє чи троє стоять зовсім поруч, можливо, можуть дотягтися до нього рукою, зараз відсмикнусь штору і схоплять його за комір… Та зарипіли двері, які він щойно обмацував…

— Оцей чек, — долинув хазяйський бас уже здалеку, — ви передасте відомій вам особі. Остаточний розрахунок за тих дівчаток.

Тепер у Бонне насправді перехопило дух. Обережно визирнув з-за штори. Звідси він бачив лише частину кімнати, куди зайшли Шаттіх і Фріц. Без сумніву, це був кабінет хазяїна «Сфінкса»: кут письмового столу і відчинений сейф, з якого Шаттіх діставав щось, свідчили про це.

Фріц стояв до Бонне мало не спиною, та професіональна звичка запам'ятовувати і розпізнавати людей по характерному жесту, осанці, манері одягатися, шморгати носом чи ще біс його зна по чому дозволила комісарові впізнати в ньому метра з ресторанного залу.

Шаттіх замкнув сейф. Бонне бачив тільки його руку, яка повертала ключ. Думав: про яких дівчаток ідеться? І чи має це зв'язок з Ангелем?

— А може, — раптом заговорив Фріц, — ще потримати чек? Дівчатка будуть у Леопольдвілі днів через три, і ми матимемо певні гарантії…

— Ви дивуєте мене, — заперечив хазяїн, — маємо справу з солідними людьми, за півгодини вони від'їжджають, і ви ледь встигнете передати їм чек…

— Я скористаюсь вашою машиною.

— Добре! Не гайте часу.

Обидва рушили до дверей, Бонне втягнув голову за штору.

— і от що, Фріц… — продовжив Шаттіх. — Хто з наших дівчаток мав контакт з француженками? Здається, Фанні і Елеонора? Послідкуйте за ними. Взагалі, нехай вони зникнуть з очей. На всяк випадок, поки не одержимо відповідь з Леопольдвіля.

Шаттіх замкнув кабінет, клацнув вимикач, і нарешті Бонне насмілився переступити з ноги на ногу. Але ховався за шторою ще кілька хвилин, прислухаючись до затихаючих голосів. Ще постояв біля дверей, вдивляючись у тьмяну далечінь коридора, пробіг його, тримаючись чомусь попід стіною, — так людина інстинктивно пробирається попід парканом, хоча її видно з усіх усюдів, — і шмигнув у туалет. Тут знову вимив руки і витер їх, уже не відчуваючи свіжості рушника. Здалося, хтось дивиться йому в спину. Непомітно скосив очі на дзеркало — нікого. Засунув руки до кишень і рушив до залу непевною ходою підпилого.

Дубровський зустрів Бонне запитливим поглядом — видно, прочитав щось на комісаровому обличчі. Бонне зробив заспокійливий жест — мовляв, нічого не трапилось. Він устиг уже обміркувати все.

Комісар не сумнівався, що Шаттіх мав на увазі дівчаток, вивезених Ангелем із Франції. По-перше, ще сьогодні Ангель їздив у машині Шаттіха, по-друге, у розмові з Фріцом ішлося про партію француженок, яку вивезли звідси до Леопольдвіля і за яку Шаттіх платив гроші. Щоправда, Ангель зараз виїжджає з Танжера — Бонне зиркнув на годинник — хвилин через двадцять, Фріц ледь встигав передати йому чек. Навряд чи поліція зуміє затримати Ангеля — двадцять хвилин і лише словесний портрет… Та й підстав для арешту нема.

Комісар підвів очі на Дубровського, і на секунду йому зробилося заздрісно: у Сергієвій країні справедливість восторжествувала б одразу, і тільки божевільний міг би випустити гітлерівського злочинця. Боже мій, ось тобі і демократія, на сторожі якої йому доводиться стояти!.. Отже, Ангель поки що вислизає з рук Інтерполу, але не варто казати про це Дубровському — для чого псувати чоловікові настрій? Через три дні дівчата будуть у Леопольдвілі, і головне, зрештою, — визволити їх. Потім можна пошукати і Ангеля…

Бонне озирнувся на Ірен, підморгнув їй, і дівчина пересіла до їхнього столика.

Дубровський нічого не запитав, тільки дивився здивовано. Бонне притиснув йому коліно — мовляв, знає, що робить, — і налив дівчині повний келих. Вона випила до дна, потім другий, третій, і після третього комісар довідався, що Елеонору щойно покликав кудись Фріц — метрдотель, а Фанні зникла ще годину тому з багатим череванчиком. А якщо її повіз череванчик, то раніше, ніж завтра ввечері, Фанні не повернеться — так уже було кілька разів, вони розважатимуться всю ніч, а вдень спатимуть. У череванчика вілла за містом, поки дістанешся до Танжера — вечір…

Бонне попросив рахунок. Ірен сподівалася на інше, спробувала образитись, та асигнація, яку Бонне поклав до її сумочки, задовольнила її, і дівчина провела щедрих відвідувачів аж до вестибюля.

Ангель поставив автомобіль так, щоб добре проглядалися всі підходи до готелю. Ще вчора він узяв у мадам Блюто «форд» старого випуску — пошарпану машину невизначеного зеленкуватого кольору із завісками на вікнах. Влаштувавшись на задньому сидінні разом із Грейтом, Франц відкинувся на спинку.

— Вони вже поснідали і зараз вийдуть…

— Ви спритний, — пробуркотів полковник, — та, слово честі, не подобається мені вся ця історія, і я волів би бути зараз подалі від Танжера.

— У вас прямолінійно-злодійський характер, Кларенс: бажання накивати п'ятами властиве всім, починаючи від жалюгідного кишенькового злодюжки; та вищий клас — спокійно стежити за ходами противника і сміятись з нього. Я не заперечував би проти обіду в кампанії цього комісара Інтерполу і розпив би з ним пару пляшок.