Чтение онлайн

«Чого мовчала, Михайлівно? Горда, від робіткому ніс вернеш! Попросити боялась?»

«Незручно», — зітхнула мати.

«А те, що діти жирів не мають — зручно? — розсердився Дороженко. — Я там приніс трохи масла, смальцю й крупи».

«Не знаю, як і дякувати».

«Не мене. Це від хлопців. І не дякуй, бери і все. Дітям це, ясно? А завтра зберемо робітком і подивимось, що можна зробити. Може, виб'ємо путівку в санаторій, чи щось таке».

Самовар закипів, і Сергій зазирнув у кухню.

«Окріп готовий», — повідомив доктора, та дивився на Дороженка. Наказали б зараз: всунь заради нього руку в самовар, всунув би, не вагаючись.

«Рушник!» — наказав доктор. Вилив окріп у миску, поніс до кімнати. Сергій хотів просковзнути за ним, та Дороженко перехопив його.

«Пацанам там робити нічого, — прошепотів. — Давай краще кашу варити».

Сергій заходився коло примуса. Накачував і думав — що там? Поставив каструлю. Дороженко міряв кухню навскіс широкими кроками. Мовчали. Раптом Володимир Петрович запитав:

«А де третій?»

«Хто — третій?» — не зрозумів Сергій.

«Брат — як його?..»

«А-а, Петько. Де ж йому, гасає у дворі».

Знову помовчали. Двері з кімнати відчинилися нечекано — доктор стояв у них і щось пояснював матері. Сергія вразила метаморфоза, що відбулася з ним: чи то голова пішла в тулуб, чи то плечі піднялися, нагадував перевернутий знак оклику, до якого невміло домальовані руки.

Лікар підняв руку, щоб поправити пенсне, Сергієві здалося, що вона зараз відірветься, та доктор, певно, відчувши це, засунув її у кишеню. Говорив:

«Це була крайня міра, і все могло статися… У дівчинки крупозне запалення легенів, тепер небезпека позаду — спокій і харчування».

Вже потім Сергій дізнався, що лікар, оглянувши сестру, лише похитав головою. Врятувати її могло лише чудо — і він наважився. Намочивши рушник в окропі, загорнув у нього кволе тіло: це було ризиковано, Надя могла одразу померти, але вона померла б однаково, а так усе ж були шанси.

Дівчина хрипіла, очі в неї вилізли з орбіт, здавалося, життя вже залишає її, та поступово дихання вирівнялось — криза минула.

Мати стояла поруч з доктором. Певно, і чула і не чула його, стояла, спершись на одвірок, і дивилася мимо, на ліжко, де лежала Надя. Лікар і Дороженко вже пішли, а вона стояла так само непорушно — закам'яніла у горі й радості.

Сергій прошмигнув повз неї. У кімнаті пахло ліками й паром. Надя дихала рівно, спала, а дід, ставши на коліна перед іконами, клав земні поклони.

«Слава тобі, господи всемогутній! — шепотів. — Почув наші молитви й змилостивився…»

А Сергій згадував Дороженкові співчутливі й пронизливі очі…

Дубровський насилу відірвався від дитячих спогадів. Непомітно зиркнув на Бонне, той сидів спокійно, а білочка спускалася по стовбуру за другим горішком — минуло кілька секунд, а здалося, бозна-скільки часу…

Звірятко схопило ще горішок і знову побігло ховати на дерево.

— Людина… та взяла б усі, — задумливо мовив Бонне, стежачи за білкою.

— Видно, вам остаточно зіпсували настрій, — зареготав Дубровський, — і я не знаю, що буде, коли ви не спіймаєте Ангеля протягом тижня…

Бонне втомлено махнув рукою:

— Жодного просвітку, — признався, — ми остаточно втратили слід.

Сергій підкинув на долоні горішки. Руда шубка білочки мелькнула за стовбуром. Звірятко висунулось і насторожено дивилося чорними бусинками очей.

— Вона не така вже й проста, як ви думаєте, — Сергій підніс білочці горішок. — І не заспокоїться, поки не видурить усі. Ви чули про Фрідріха Гартенфельда? — : запитав нараз.

— Той, що збирає відомості про нацистів?

— Так… — невизначено промимрив Дубровський. Раптом запитав руба: — Яких заходів ви вживаєте?

— Вивчаємо об'яви в пресі. Все, зв'язане з набором дівчат на роботу. У Відні й провінціальних містах. Поліція працює досить оперативно, і, гадаю, жодне підозріле оголошення не залишиться поза увагою. Якщо Ангель і Грейт ще в Австрії, ми неодмінно накриємо їх.

Дубровський віддав білочці останні горішки, обтер руки і відкинувся на спинку лавки.

— Здається мені, ви йдете хибним шляхом, — мовив, довірливо торкнувшись коліна Бонне. — Я недаремно назвав ім'я Фрідріха Гартенфельда. Він звернув увагу на деякі деталі, які можуть згодитися і вам.

Бонне мовив без особливого зацікавлення, певно, з ввічливості:

— Я ніколи не відмовлявся від порад і з охотою вислухаю вас. — І все ж не втримався, щоб не шпигнути: — Маю зараз вільну годину…

— І зможете опуститися до дилетантського рівня, — відпарирував Дубровський.

Бонне пожвавішав. Жартівливо тицьнув ліктем Сергія в бік.

— Ми достатньо знаємо один одного, щоб не ображатися на дрібниці. Катайте, вислухаємо концепцію вашого Гартенфельда.

— Вона заслуговує на увагу. — Сергій не сприйняв жартівливого тону Люсьєна і говорив серйозно, навіть сердито. Це подіяло: Бонне припинив погойдувати черевиком, повернувся до Дубровського. — Є відомості, що Ангель після своєї, так би мовити, смерті працював під керівництвом Роберта Штайнбауера…

— Це того, який?..

— Фашистський герой, — ствердив Сергій. — Колись він тут, в Австрійських Альпах, ховав есесівські скарби. Його затримали місцеві патріоти, передали американській військовій адміністрації, з якою він швидко знайшов спільну мову. Так от, Гартенфельд повідомив мене, що останнім часом у районі Зальцбурга, надто поблизу горезвісного Топліцзее, помічено активізацію колишніх есесівців. Він зв'язує це з тим, що невдовзі минає двадцятирічний строк зберігання коштів на шифрованих рахунках у банках — певно, есесівці намагаються дібрати ключі до цих рахунків. Хтось шукає, а хтось стоїть на перешкоді. Поцікавтеся в поліції — вам розкажуть про кілька загадкових убивств саме в тутешніх місцях.