Шрифт:
ВІД АВТОРА
Всі особи й події, описані в цій книжці,— вигадані, а якщо вам здалося, що ви когось упізнали, автор запевняє: ви однозначно помилилися. Єдиним невигаданим героєм загадкової історії, яка мала місце у столиці України року… ліпше не розголошуватимемо котрого, є комп’ютер, а який — ви дізнаєтеся свого часу.
Епіграфом до книжки нехай правлять рядки молодої Марини Цветаєвої з п’єси-мініатюри «Метелиця»:
— Я не герой. — Ви краще, — Героїня!Передмова
ВІД ОПОВІДАЧА
Останнім часом я прокрадалась у під’їзд, як кицька, що її розтривожив незнайомий, небезпечний звук: пружні ноги її зігнуті в передчуванні стрибка, вуха опущені майже паралельно голові, хвіст напнутий тятивою. В під’їзді темно, й очам поволі треба звикнути до мороку. Ноги ще ступають на нижню сходинку першого прогону, а думка — вже нагорі за рогом. Іноді шасне з кутка в куток жмутик світла, бо десь за вікном проїхала нічна машина, і серце заб’ється на мить скорше, очі оббіжать найпотаємніші закапелки, розганяючи страхи, — і груди з полегшенням віддихають затамоване повітря.
Стискаючи в руці маленький комп’ютер, позичений на роботі, важко минула я перший марш сходів: разом із портфелем, адаптором і мишкою важило це диво техніки — власноруч перевірила — три кіло вісімсот.
Згори спускалася людина: темний силует, ледь-ледь підсвічений ззаду, що розрізнити можна було хіба відстовбурчене праве вухо, яке ніби пливло в повітрі окремо від голови. Серце моє стріпнуло, тьохнуло, шалено забилось, але розум не дозволив ногам зупинитися: видатися боягузкою — як вийти надвір без спідниці. Тіло саме рушило нагору, притискаючи до себе комп’ютер, затуляючи ним свою вразливість.
Одна сходинка, друга, третя, ось ми вже майже порівнялися, ще крок — і проминемо одне одного. Людина зненацька змахнула руками — вдарити мене? схопити мене? Я інстинктивно гойднулася вліво, притиснувшись до билець, теж змахнула руками — так, певно, потопельник викидає вгору долоні, хапаючись за повітря… Якби це був просто сон, я би зараз зробила останнє зусилля, відірвалася від землі — і злетіла. Втупивши очі у відстовбурчене вухо, я застигла, завмерла, злилася з темрявою — і замість непривітного під’їзду враз опинилася зовсім в іншому місці, в іншому часі, коли було ще попереду те, що тепер — позаду…
Розділ перший
ЗНИКНЕННЯ ГЕРОЇНІ
Того дня, коли я прийшла додому з роботи, у поштовій скриньці на мене чекав лист — у конверті без зворотної адреси, ось як діти підкидають одне одному «листи щастя». Знявши пальто й черевики, вимивши руки й запаливши вогонь під чайником, я сіла вечеряти, бо голодна ні до чого не здатна.
«Втікай, бо буде війна», — заспівало в телевізорі голосом Кузьми. Кокосове печиво, щедро змащене маслом, зникало занадто швидко. Було б іще з ким по чарочці «Асканії» випити — і майже свято. Конверт легко розліпився по смужці клею. Зараз буде… «Перепишіть п’ятдесят вісім разів… На сто другому році життя… В жодному разі не знищуйте, позаяк…» Та всередині лежала маленька записка друкованими літерами, синім чорнилом: «Завтра в Ямі о шостій». Жодного підпису.
Мені відома тільки одна Яма: це кафе «Хрещатий яр» на Прорізній, де подавали найкращий у світі гарячий шоколад, та коли я туди вчащала, вулиця ще називалася Свердлова. І відома мені лише одна людина, яка могла це місце так назвати. Останній раз ми були там років зо три тому, — чи є там іще кафе? Крім того, нерівні друковані літери на смужці білого цупкого паперу не асоціювались у мене з тою людиною, з якою твердо асоціювалась Яма.
Кинувши листа на письмовий стіл, у мою усипальню потрібних і непотрібних паперів, я взялася до телефону. Довгі гудки, десять, дванадцять. Далі вже не чекала. Лист дражнив: розіграш, хіба ні? Чи сходити завтра в Яму? Не люблю сюрпризів, та й на початку квітня не пригадаю свят, записка-бо схожа на запрошення на день народження: приходиш без подарунка, бо не певний, що буде, — і влипаєш у скрутну ситуацію.
Ще раз я прискіпливо оглянула і папірець, і конверт. Справді, сходити завтра?.. На штемпелі дата: відправлено п’ятого квітня з Києва. Сьогодні сьоме. Зазвичай по місту лист іде добу-дві. Тобто «завтра» — це вже, може, й сьогодні, а я лежу в ліжку і про шосту годна тільки згадувати. А раптом мій дописувач не був певен, що лист прийде вчасно, і «завтра» — справді завтра або й позавтра?..
Мій таємний дописувач… Із-під жовтого кола лампи темними очима на мене вперше зиркнула небезпека.
Ранок видався світлим, сонячним і веселим. І вітру майже не було, і сніг почорнів, осів і щезав під землею, і здавалося, що от-от — та й вистромиться перша трава. Горобці, які завжди найпершими піднімають весняний галас, мов показилися: шалено цвірінькаючи, зривалися з чорного гілля, злітали розкуйовдженою хмарою, потім хмара розпадалася, розривалася, горобці бризкали навсібіч, щоб знову за мить злетітися докупи, виконуючи ритуальний танок, який провіщав певний, невідворотний кінець зими.
Виходячи з квартири, я механічно запхала в сумку вчорашнього листа, а потім у метро кілька разів діставала, роздивлялась і ховала його, так і не вирішивши, що він може означати.
Протягом усього дня мене начальник мало цікавив, а його заступник — і поготів. Я рішуче відмовилася допомагати колегам вводити дані з атестації і втупилася в екран комп’ютера, блукаючи інтернетом. Піти чи не піти — ось де заковика…
В обідню перерву надворі було сонячно і від того радісно. Весняними калюжами хлюпали перехожі, розбиваючи нечіткі обриси будинків на химерні уламки, порушуючи хистку рівновагу маленьких калейдоскопів, що дедалі більшали, зливались і вже струменіли рікою. Пахне Дніпром навіть тут, у самому нутрі міста, пахне темною водою, що виплюскується з берегів.
З автомата неподалік нашої контори я ще раз подзвонила за здавна відомим мені номером. Відсутньо блукаючи оком вітриною кіоску, заставленою шоколадом і смаколиками, я чекала довго, дуже довго, але телефон так і не відгукнувся.
На кінець дня мене все начальство вкупі завалило роботою, навіть віце-президент контори (дружня нам сторона) підсунув якісь папери на переклад, але накази, розпорядження, угоди, посадові інструкції, начерки бізнес-плану, листи, клопотання лежали неторкані, бо кожне англійське слово — знайоме, легке, очевидне — намертво застрягало в голові, і не можна було до нього дібрати українського відповідника, хоч плач. Стоси паперів росли.