Чтение онлайн

Мімоїд разюче скидався на стародавнє, напівзруйноване місто, на екзотичне марокканське поселення, багато століть тому потерпіле під час землетрусу чи якогось іншого катаклізму. Я надзвичайно виразно бачив звивисті, напівзасипані й захаращені уламками ущелини вулиць, що круто спускалися до берега, який омивала густа, мов коломазь, піна, вище здіймалися уцілілі зубці мурів, бастіони, їхні овальні підніжжя, а у випуклинах і западинах стін чорніли отвори, схожі на висаджені вікна чи фортечні бійниці. Усе це місто-острів, важко перехилившись на бік, наче напівзатонулий корабель, навмання, стихійно сунуло вперед, повертаючись дуже повільно, про що свідчив позірний рух сонця на небосхилі й ліниве сковзання тіней поміж закутками руїн; іноді крізь них пробивався сонячний промінь, сягаючи того місця, де я стояв. Неабияк ризикуючи, я подерся ще вище, аж поки з виступів, навислих над моєю головою, градом посипалися дрібні уламки; падаючи, вони заповнили великими клубами пилу звивисті ущелини й вулички: мімоїд, звичайно, не скеля, і його схожість з вапняком зникає, якщо взяти уламок у руку; він набагато легший від пемзи, дрібнопористий, а через те й легкий, мов повітря.

Я піднявся вже так високо, що почав відчувати рух мімоїда: він не тільки плив уперед, підштовхуваний ударами чорних м’язів Океану, невідомо звідки й невідомо куди, але ще й дуже повільно нахилявся то в один, то в другий бік; кожне таке коливання супроводжувалося протяжним, липким чавканням бурої і жовтої піни, яка стікала з оголеного боку. Цей коливний рух було надано мімоїду дуже давно, мабуть, ще під час народження, і він зберігав його завдяки своїй велетенській масі. Оглянувши з підвітряного боку все, що можна було, я обережно спустився вниз і тільки тоді, хоч як це дивно, зрозумів, що мімоїд мене анітрохи не цікавить, що я прилетів сюди, щоб зустрітися не з ним, а з Океаном.

Я сів на шорстку, потріскану поверхню за кілька кроків від вертольота. Чорна хвиля важко вповзла на берег, розплатуючись і водночас утрачаючи колір; коли вона відступила, на березі залишилися тремтливі нитки слизу. Я зсунувся ще нижче й простяг руку до наступної хвилі. Тоді вона повторила точнісінько той феномен, з яким люди уперше зіткнулися майже сто років тому: затрималася, трохи відступила, охопила мою руку, не торкаючись її, так що між поверхнею рукавиці і серединою заглиблення, яке зразу ж змінило свою консистенцію,— з рідкого стало майже м’ясистим,— залишився тонкий шир повітря. Я повільно підняв руку, хвиля, а точніше її вузький відросток, потяглася за нею вгору, оточуючи мою долоню прозорою, брудно-зеленою оболонкою, яка поступово світлішала. Я підвівся, щоб іще вище підняти руку; відросток драглистої речовини напружився, мов напнута струна, але не порвався; основа зовсім розплатаної хвилі, наче дивне створіння, яке терпляче очікувало закінчення цього експерименту, припала до берега довкола моїх ніг, теж не торкаючись їх. Здавалося, з Океану виросла тягуча квітка, чашечка якої оточила мої пальці, ставши їхнім точним негативом, однак не доторкнулася до них. Я відступив. Стеблина затремтіла й, здавалось, неохоче повернулася вниз, еластична, хитка, непевна; хвиля піднялася, вбираючи її в себе, і зникла за крайкою берега. Я повторював цю гру доти, аж поки знов, як і сто років тому, одна з чергових хвиль байдуже відринула, немовби наситившись новими враженнями. Я знав, що чергового пробудження її «цікавості» мені довелося б чекати кілька годин. Я знову сів, але вже немовби перероджений цим явищем, яке мені було так добре відоме з книжок; жодна теорія не могла передати цього реального відчуття.

В брунькуванні, рості й поширенні цього живоутворення в його рухах — кожному окремо й у всіх разом — проявлялася якась, так би мовити, обережна, але не ляклива наївність, коли воно намагалося самовіддано й квапливо пізнати, оглянути нову форму, що несподівано зустрілася йому, й на півдорозі змушене було відступити, щоб не перейти меж, установлених таємничим законом. Ця жвава цікавість разюче контрастувала з байдужістю велета, який, виблискуючи, простягався від обрію й до обрію. Ніколи ще не відчував я так повно його незмірної реальності, могутнього, невблаганного мовчання. Поринулий у споглядання, приголомшений, я спускався в недосяжні, здавалося б, глибини його непорушності й, відчуваючи, що втрачаю самого себе, зливався з цим рідинним, сліпим колосом, без найменших зусиль, без слів, без жодної думки пробачаючи йому все.

Весь останній тиждень я поводився так розсудливо, що недовірливий погляд Снаута, зрештою перестав мене переслідувати. Зовні я був спокійний, але в душі чогось підсвідомо чекав. Чого? Повернення Гері? Як я міг? Кожен із нас знає, що він — створіння матеріальне, підвладне законам фізіології і фізики, й, навіть об’єднавши сили всіх наших почуттів ми не здатні протистояти цим законам, а можемо їх тільки ненавидіти. Споконвічна віра закоханих і поетів у всесильність любові, яка перемагає смерть, величні слова finis vitae, sed non amoris, що переслідують нас віками,— брехня. Але ця брехня — не смішна, вона всього лиш марна. А от бути годинником, який відлічує плин часу, годинником, який то розбирають, то знову складають і в механізмі якого, тільки-но конструктор торкне коліщатко,— разом з його першим рухом починають цокати відчай і любов, знати, що ти всього лиш репетитор тортур, тим нестерпніших, чим смішнішими вони стають через їхнє багатократне повторення? Повторювати людське існування? Згоден. Але повторювати його так, як п’яниця повторює заяложену мелодію, кидаючи й кидаючи мідяки в музичну скриньку? Я ні секунди не вірив, що цей рідинний велет, який уготував у собі смерть багатьом сотням людей, до якого десятки років уся моя раса марно намагалася протягти бодай ниточку порозуміння, що він, несучи мене мов ту порошинку, й навіть не помічаючи того, перейметься трагедією двох людей. Однак його дії мали якусь іншу мету. Щоправда, я навіть у цьому не був абсолютно певен. Але відступити — означало перекреслити той, хай мізерний, шанс, який, може, існував тільки в уяві, шанс, який приховувало в собі майбутнє. Отже, роки серед меблів і речей, до яких ми разом доторкалися, в повітрі, яке ще пам’ятало її дихання? В ім’я чого? Надії на її повернення? Надії в мене не було. Зате в мені жило очікування — останнє, що мені лишилося від неї. Які звершення, знущання, які муки іще ждали мене? Я нічого не знав, але й далі непохитно вірив у те, що час жорстоких див іще не минув.

Закопане,червень 1959 — червень 1960.