Чтение онлайн

Лише через багато років він призвичаївся почувати себе затишно в Маґерінтемпл-гаузі, родовому будинку Кейсментів, який раніше називався Черчфілд і був парафіяльним домом англіканської парафії Калфейґтрін. Бо протягом тих шістьох років, які він там жив, від дев’яти до п’ятнадцяти років свого віку, з двоюрідним дідом Джоном і двоюрідною бабусею Шарлоттою та іншими родичами по батьківській лінії, він завжди почував себе ніби чужинцем у тому великому особняку, вимуруваному з сірих каменів, з його трьома поверхами, високими шпилями, обвитими плющем стінами, дахами фальшиво готичного стилю та шторами, за якими, здавалося, ховаються привиди. Великі зали, довгі коридори і сходи з потертою оббивкою на дерев’яних перилах та скрипучими приступками поглиблювали його самотність. Натомість він щиро втішався свіжим повітрям між кряжистими в’язами, яворами й абрикосовими деревами, що чинили опір ураганним вітрам, невисокими пологими пагорбами, на яких паслися корови та вівці і з яких було видно містечко Баллікасл, море, спінені рифи біля острова Ретлін, об які розбивався морський прибій, а в ясні сонячні дні — розпливчастий силует Шотландії. Він часто ходив у сусідні села Кушендан і Кушендол, які здавалися сценою стародавніх ірландських легенд і дев’яти ґленів Північної Ірландії, цих вузьких долин, оточених пагорбами, зі скелястими схилами, над вершинами яких описували кола в небі орли, видовище, яке вселяло йому відчуття відваги й екзальтованої радості. Його улюбленою розвагою були мандри по тій суворій землі, населеній старими, як і той краєвид, селянами, декотрі з яких розмовляли між собою стародавньою ірландською мовою, з якої його двоюрідний дід Джон та його друзі жорстоко глузували. Ані Чарлз, ані Том не поділяли його ентузіазму до життя на свіжому повітрі й не втішалися мандрівками ані у відкрите поле, ані на круті вершини арнімських скель; натомість Ніна його розуміла й тому, хоч і була на вісім років старша за нього, складала йому товариство, і з нею він завжди почувався найкраще. З Ніною він ходив у кілька мандрівок до затоки Мерло, оточеної гострими чорними скелями і з кам’янистим пляжем на початку долини біеншеск, спогад про яку супроводжуватиме його протягом усього життя і про яку він завжди згадував у своїх листах до родини, називаючи її «отим куточком раю».

Але ще більше, ніж прогулянки в полях, Роджерові подобалися літні вакації, які він проводив у Ліверпулі, де жила його тітка Ґрейс, сестра матері, в чиєму домі він завжди почував себе жаданим гостем; жаданим і улюбленим небожем тітки Ґрейс, а також її чоловіка, дядька Едварда Бенністера, який багато мандрував світом і тепер їздив до Африки у справах. Він працював на пароплавній лінії «Елдер Демпстер», по якій перевозили вантажі та пасажирів між Великою Британією і Західною Африкою. Діти тітки Ґрейс та дядька Едварда, його брати й сестри в перших, були набагато кращими товаришами в іграх Роджера, аніж його рідні брати, а надто кузина Ґертруда Бенністер, Джі, з якою він приятелював від самого дитинства й їхня дружба не була заплямлена жодною сваркою. Вони були такими близькими, що Ніна іноді жартувала: «Зрештою ви одружитеся». Джі сміялася, а Роджер червонів до самих корінців волосся. Він не наважувався підняти погляд і белькотів: «Ні, ні, навіщо ти базікаєш дурниці».

Коли він перебував у Ліверпулі, в товаристві своїх братів у перших, Роджер іноді долав сором’язливість і просив дядька Едварда розповісти про Африку, материк, одна згадка про який наповнювала йому голову джунглями, лютими хижаками, пригодами й безстрашними людьми. Від дядька Едварда Бенністера він уперше почув про доктора Дейвіда Лівінґстона, лікаря й шотландського євангеліста, який протягом років досліджував африканський материк, мандруючи по річках, таких як Замбезі й Шир, освячуючи гори, невідомі країни та приносячи християнство племенам дикунів. Він був першим європейцем, який перетнув Африку від узбережжя до узбережжя, першим дослідив пустелю Калахарі й став найпопулярнішим героєм Британської імперії. Роджер бачив його у своїх снах, читав брошури, в яких описувалися його подвиги, і мріяв бути прийнятим бодай в одну з його експедицій, піти поруч із ним назустріч небезпекам, допомагати йому поширювати християнську релігію серед тих поган, які досі перебували в кам’яному віці. Коли доктор Лівінґстон, шукаючи витоки Нілу, зник, поглинутий африканськими джунглями, Роджерові було два роки. В 1872 році інший авантюрист і легендарний дослідник Генрі Мортон Стен лі, газетяр, що походив з Велсу й працював на одну з нью-йоркських газет, вийшов із джунглів, повідомивши світу, що зустрічав живим доктора Лівінґстона, Роджеру виповнилося вісім років. Малий переживав найновішу історію з подивом і заздрістю. І коли через рік стало відомо, що доктор Лівінґстон, який ніколи не хотів покинути африканський континент і повернутися до Великої Британії, помер, Роджер пережив таке відчуття, ніби помер один із його найближчих і найулюбленіших родичів. Коли він виросте, то теж стане дослідником, як ті титани, Лівінґстон і Стенлі, які розширяли кордони Заходу й кожен із яких прожив таке дивовижне й незвичайне життя.

Коли Роджерові виповнилося п’ятнадцять років, його двоюрідний дід Джон Кейсмент запропонував йому покинути навчання й знайти собі роботу, бо ані він, ані його брати й сестра не мали прибутків, на які могли б жити. Роджер охоче пристав на цю пропозицію. Усі погодилися на тому, що Роджер поїде в Ліверпуль, де було набагато більше можливостей знайти роботу, ніж у Північній Ірландії. І справді, через деякий час, як він приїхав до Бенністерів, дядько Едвард знайшов для нього місце в тій самій компанії, де він трудився так багато років. Роджер почав працювати учнем у корабельній компанії, коли йому виповнилося п'ятнадцять. Він здавався старшим. Високий, мав глибоко посаджені сірі очі, стрункий, із чорним кучерявим волоссям, дуже світлою шкірою й досконало білими зубами, стриманий, тактовний, добре вдягнений, приязний і послужливий. Розмовляв англійською мовою з ірландським акцентом, що було предметом жартів для його двоюрідних братів.

Він був хлопцем серйозним, наполегливим, лаконічним, не дуже інтелектуально розвиненим, але сміливим і рішучим. До своїх обов’язків у компанії поставився дуже серйозно й був сповнений рішучості навчатися. Його направили в департамент управління та бухгалтерії. Спочатку він мав виконувати обов'язки кур'єра. Переносив документи з однієї контори в іншу й виходив у порт, щоб налагоджувати зв'язки між кораблями, митницями та складами. Начальство його цінувало. За чотири роки, протягом яких він працював на пароплавній лінії «Елдер Демпстер», він не подружився ні з ким через свою усамітненість та скромну невибагливість: неприхильно налаштований до вечірок, він майже не пив, і ніхто ніколи не бачив, щоб він відвідував бари або борделі в порту. Проте він уже відтоді був заядлим курцем. Його пристрасть до Африки і бажання домогтися визнання у своїй компанії спонукали його багато читати, заповнюючи своїми примітками брошури та публікації, які поширювалися в конторах, де йшлося про морську торгівлю між Британською імперією та Західною Африкою. Як наслідок він переймався ідеями, які наповнювали ті публікації. Перевозити до Африки європейські продукти й імпортувати сировину, яку виготовляла африканська земля, було не просто торговельною операцією, а діяльністю, спрямованою на прогрес народів, що затрималися в доісторії, загрузнувши в людожерстві й работоргівлі. Комерційна діяльність приносила туди релігію, мораль, закон, цінності сучасної, культурної, вільної та демократичної Європи, прогрес, який, у кінцевому підсумку, перетворить жалюгідних дітей диких племен у чоловіків і жінок нашого часу. У здійсненні цих заходів Британська імперія була авангардом Європи, й він пишався, що є її частиною і частиною тієї роботи, яку здійснювали на лінії судноплавства «Елдер Демпстер». Його товариші по службі обмінювалися насмішкуватими поглядами, запитуючи себе, чи юний Роджер Кейсмент повний придурок, якщо вірив у всі ці дурниці, чи він їх проголошує, щоб вислужитися перед начальством.

Протягом тих чотирьох років, коли він працював у Ліверпулі, Роджер і далі жив у своїх тітки й дядька, Ґрейс та Едварда, яким він віддавав частину своєї платні і які ставилися до нього як до сина. Він перебував у найкращих стосунках зі своїми двоюрідними братами, а надто з кузиною Ґертрудою, з нею в неділю та на свята веслував і ловив рибу, якщо була добра погода, або залишався вдома й читав уголос, якщо йшов дощ. Він ставився до своєї двоюрідної сестри по-братському, без лукавства й без кокетства, Ґертруда була першою людиною, якій він показав свої вірші, що їх писав потайки. Роджер знав, як свої п’ять пальців, усі подробиці діяльності своєї компанії й, ніколи не ступивши навіть ногою в африканські порти, говорив про них так, ніби все життя прожив між їхніми конторами, комерцією, судноплавством, звичаями та народами, що населяли ту місцевість.

Він відбув три подорожі на кораблі «СС Баунті», і цей досвід наповнив його таким ентузіазмом, що після третьої він звільнився зі своєї посади й повідомив братам, дядькам і кузенам, що вирішив поїхати до Африки. Він зробив це, як висловився його дядько Едвард, «з не меншим ентузіазмом, аніж ті хрестоносці, що в середні віки відбували на Схід визволяти Єрусалим». Родина провела його в порт, і Джі та Ніна пролили кілька сльозинок. Роджерові виповнилося двадцять років.

Коли шериф відчинив двері камери й подивився на нього зневажливим поглядом, Роджер із соромом пригадав, що завжди був прихильником смертної кари. Він опублікував цей погляд кілька років тому у своїй «Доповіді про Путумайо» для Форін-Офісу [1] , яку назвав «Синьою книгою», вимагаючи для перуанця Хуліо Сесара Арани, каучукового короля в Путумайо, найвищої міри покарання: «Якби ми погодилися, щоб його принаймні повісили за ці жорстокі злочини, то це стало б кінцем нескінченних страждань, яких зазнають зацьковані ним нещасні тубільці». Тепер би він так не написав. І йому також прийшов у голову спогад про те, як він кепсько себе почував, коли заходив до чийогось дому й бачив у ньому клітку. Канарки, щиглики, папуги, що сиділи в тих клітках, здавалися йому жертвами непотрібної жорстокості.

— Візит, — пробурмотів шериф, дивлячись на нього зі зневагою в очах і в голосі. Поки Роджер підводився на ноги й обтрушував руками свою робу ув’язненого, той додав із глузливою посмішкою: — Сьогодні ви знову з’явилися на сторінках преси, містере Кейсмент. Не як зрадник своєї батьківщини...

— Моя батьківщина Ірландія, — урвав його він.

— ...а як мерзенний збоченець, — шериф клацнув язиком, ніби хотів сплюнути. — Зрадник і розпусник водночас. Яка гидь! Для мене буде великою втіхою побачити, як ви гойдаєтеся на мотузці, колишній сер Роджере.

— Кабінет міністрів розглядав моє прохання про помилування?

— Ще ні, — не забарився з відповіддю шериф. — Але він його відхилить. І його величність король також, у цьому можна не сумніватися.

— У нього я не стану просити помилування. Він ваш король, а не мій.

— Ірландія належить Британії, — пробурчав шериф. — А тепер більше, ніж будь-коли після придушення того боягузливого заколоту на Святий тиждень у Дубліні. То був удар кинджалом у спину проти країни, яка воює. Усіх його провідників я не став би навіть розстрілювати, а послав би на шибеницю.