Чтение онлайн

— Сам їх і їстимеш, — сказала Марія.

Я промовчав, а Славко зауважив:

— А чого б і тобі не скуштувати страусиного яйця?

— Це не пташині яйця, — сказав я.

Славко не став сперечатись. Він тільки пробубонів щось про Аравійський півострів та про страусів, що живуть тільки в пустелях.

Учителю, коли пишуться ці рядки, на небі мерехтять зорі. Ми з Марією довго сиділи біля печери, притулившись спинами до теплого каменя, і милувалися таємничим мерехтінням у темно-синій безодні ночі… Зараз Марія спить, а я сиджу поряд і при світлі ліхтарика пишу. Це вже остання ніч у пермі, і я поспішаю занотувати найважливіші події, що сталися зі мною і моїми друзями… Запах листя і диму, яким усе ще тхнуть стіни печери, вселяє почуття спокою. Я навіть відчув затишок у цьому кам’яному лантусі. Так, мабуть, відчувала себе первісна людина, яка після довгих поневірянь знаходила прихисток у печері. На мить пам’ять перенесла мене в дитинство. Наша двокімнатна квартира в старому районі Херсона була для мене і майстернею, і читальнею, і місцем, де плекалися дитячі ілюзії…

Перед тим, як лягти, я вийшов, щоб востаннє помилуватися синявою пермської ночі. У темно-синій безодні плавала золота сережка, і її тьмяний медвяний відблиск укривав тремтливу поверхню моря. Я підійшов до берега і забрів по коліна у воду. І тут почув дивний звук, який здавалося, линув з неба. Той звук нагадував бриніння струни контрабаса, він ніби народжувався з тиші і непомітно в ній розчинявся. Я постояв якийсь час у воді, прислухаючись та оглядаючи берег і ламані контури кам’яного пасма. Але звук не повторився. “Мабуть, примарилося”, — подумав я, прямуючи до печери. Та про всяк випадок перед тим, як лягти, завалив вхід брилою. Засинав з думкою, що завтра, перед дорогою, зафотографую все, що може проілюструвати описане в цьому зошиті…

Мене розбудила Марія. Вона тулилася до мене і вся тремтіла.

— Там щось виє… — прошепотіла на вухо.

Мені здавалося, що я тільки-но заснув, а вже в шпарину між брилою, котра служила дверима, і отвором пробивалося слабке денне світло. Було тихо. Та по хвилі, справді, долинуло якесь завивання. Щось у ньому було від звуку, який я почув опівночі. Звук розтанув і знову з такою ж силою повторився. І тут я вловив знайому тужливу ноту. Кричав іностранцевій… Учителю, тільки такий легковажний чоловік, як я, міг не передбачити, що звірі рано чи пізно повернуться до водойми. Втім, гадка така була, але я сподівався, що це станеться, коли ми звідси виберемося.

— Зараз побачимо, що там скоїлось, — сказав я якомога спокійніше, хоча від згадки про тих потвор мене пройняла млість.

Трохи відхиливши камінь, я визирнув. Сонце ще не зійшло, але вже був день. Під застережливий шепіт Марії я вийшов з печери і роззирнувся. На піску жодного сліду, крім наших. Тим часом звук, що знову повторився, підказав мені, що небезпеку слід очікувати з пустелі… На піщаних хвилях ще сіріла тінь ночі. Я довго стояв на даху нашої домівки, вдивляючись у далечінь, яка поступово світлішала і незабаром стала рожево-матовою. Ревіння не вгавало. І тут я нарешті збагнув, що звуки долинають із розщелини. Я ще раз уважно оглянув місцевість, прикинув на око відстань до лабораторії і зробив висновок, що нам з Марією слід негайно залишити домівку диметродонтів.

…Двері лабораторії були відчинені навстіж. Славко спав на листі, підклавши під голову джинси і розкинувши худі руки й ноги. Попри вуса, в його обличчі було щось дитяче. Здавалося, це обличчя належало іншій людині — довірливій і цікавій до всього. Та щойно він розплющив очі, розбуджений нашими рухами, як воно враз перемінилося, ніби він непомітно, як це робить фокусник, накинув маску самовпевненого обивателя.

— Ще й на світ не благословилося, а вони вже товчуться, — пробурчав Славко.

Він вийшов з лабораторії. По миті я почув голос, в якому вже не було й натяку на заспаність або невдоволення. Колега прохав мене вийти на хвилинку. Він показав на пустелю. Та я й сам уже побачив, що за лінією розлому короткими перебіжками наближалася ціла флотилія диметродонтів. Рептилії, немов дивовижні вітрильники в рожевому океані, то вибігали на піщану хвилю, і тоді їх було видно, як на п’єдесталі, то зовсім ховалися за нею.

— Дивні звірі в цьому заповіднику, — озвався Славко, не відводячи погляду від пустелі. В його голосі вчувалися миролюбні нотки.

Я промовчав і зайшов до лабораторії по фотоапарат. Марія тим часом заходилася готувати сніданок…

Ми вже були за сотню кроків від розлому, як Славко, не витримавши, зауважив:

— Чи не надто ми до них наближаємось?

— Там розщелина, яка утворилася під час землетрусу… Навряд чи вони її швидко подолають, — заспокоїв я, хоча, не критимусь, мені варто було чималих зусиль, щоб іти назустріч тим істотам.

Я зупинився, коли до розлому зосталося якихось двадцять кроків. Тим часом сонце наполовину викотилося з-за моря, і в його пласких променях раптом заіскрився і ніби ожив пісок. І тут диметродонти, що короткими перебіжками наближались до розщелини, раптом спинились, ніби втратили орієнтир, а тоді почали ловити якусь живність. “Та то ж скорпіонів вони… — майнула думка. — Отже, комахи таки вибралися з пастки…”

— Що вони там ловлять? — запитав Славко.

— Комах, — сказав я, націлюючись фотоапаратом на місце бенкету.

— Не може бути таких великих комах.

— Може, — відказав я, піймавши в об’єктив найближчу до нас рептилію, яка ласувала скорпіоном, і клацнувши затвором. — Подивись…

Славко підніс до ока фотоапарат і раптом аж сіпнувся.

— Але ж і монстр! Гібрид дракона з острова Комодо і окуня! А він і справді жує якусь комаху… Стривай, та то ж скорпіон! — По цих словах колега віддав мені фотокамеру, а сам став оглядати пісок біля нас.

— Не хвилюйся, — заспокоїв я, клацаючи затвором, — усі комахи зараз по той бік розлому.

Мої слова заглушило могутнє ревіння. В розломі неподалік кричав іностранцевій. Славко зблід. Мені теж у п’яти зашпигало. Адже якщо комахи вибралися з тієї пастки, то що завадить те саме зробити великій тварині.

— Все, громадяни відвідувачі, — сказав я. — Звіринець зачиняється. Гайда звідси!”

“Мезозой, тріасова система, 225 мільйонів років до наших днів.

Дорогий, Мирославе Петровичу!

Ці рядки пишуться уже в мезозої, в тріасі. Перш за все хочу поділитися з Вами своїми сумнівами, а можливо, й тривогою. Радість від зустрічі і спілкування з Марією та Славком тимчасово заколисала мене. Я не хотів згадувати, що колись ці радісні дні скінчаться і нам доведеться повертатися до буденної інститутської роботи. Та ось мене пройняло думкою, що комусь із нас не дістатися до антропогену одним рейсом. Втім, енергії реактора може й вистачити на всіх, але якщо не робити більше зупинок. Бо саме на гальмування і зрушення витрачається найбільше пального. Я пишу “може вистачити”, бо датчик витрати пального — прилад ненадійний і про те, на який відтинок часу може вистачити енергоживлення, доводиться судити лише приблизно. На жаль, я подумав про це тільки зараз — у тріасі… Учителю, гадаю, зайве нагадувати про те, що час і простір поєднані нерозривним зв’язком. Адже кожній миті часу відповідає відрізок шляху, пройдений Землею як навколо власної осі, так і по орбіті. Мандрівка в часі — це водночас повторення всіх обертів Землі, Сонячної системи, нашої Галактики — Чумацького Шляху і хтозна-чого ще. Посадіть на глобус, скажімо, на його Північний полюс, мурашку. Покрутіть кулю, змінюючи водночас площину обертання. Ви побачите, що Північний полюс з мурашкою на ньому переміститься на південь, може дійти до екватора, а може й стати Південним полюсом. Ваша мурашка, хоч і сидить на місці, але шлях, який вона долає у часі і просторі, величезний. Подібне відбувається і з нами. Ми щораз опиняємось у тому місці історичного минулого, якому відповідає місцезнаходження Землі в Сонячній системі, Сонячної системи — в Галактиці і т. д.