Чтение онлайн

З розкішного кам'яного готелю на Кеп-Мезурадо відкривається чудова панорама широкої бухти Монровії і рибальського селища кру. Тут я познайомився з африканським художником Пате, майстром пензля, який до того ж писав картини лівою рукою.

Я вже кілька тижнів сидів у Монровії, чекаючи випадку, щоб зловити дуже рідкісну й цінну тварину, що, як мені було відомо, зустрічалася не тільки в рівнинних затоках Південної Америки та Австралії, а й біля берегів Африки. Та як я не шукав, а ніде не міг знайти навіть її сліду, аж поки випадково не познайомився в готелі з містером Діном, одним із заможних мешканців столиці.

— Ви хочете спіймати сирену? — спитав він. — Ці тварини водяться в гирлі річки Санкт-Пауль.

У мене радісно забилося серце: виходить, я був зовсім близько від мети. Містеру Діну можна було вірити — він добре знав свою рідну країну.

— Сирена? А що це таке? — поцікавився Моріц Пате. — Я ніколи не чув про таку тварину.

Звідки, власне, походить ця назва? В «Одісеї» Гомера сирени — істоти жіночої статі, які жили на одному з морських островів і своїми піснями заманювали мореплавців до себе, щоб погубити їх. Ще й тепер у забобонних моряків збереглася віра в сирен.

Матроси, які перетинали тропічні моря на вітрильних суднах, запевняли, що не раз чули вночі знадливі звуки. Вони вважали, що звуки ці належать сиренам. Своїм співом сирени, здавалось, манили моряків залишити палубу корабля й опуститися в їхнє царство, на безмежні морські луки. Оскільки в тих місцях моряки бачили в лагунах тільки морських корів з малятами, то вони й приписали їм ці нічні арії.

Та годі про легенди й забобони. Сирена, яку я сподівався спіймати в гирлі річки Санкт-Пауль, була морською коровою. Ці нешкідливі тварини — єдині з морських ссавців, що пасуться на підводних луках. Вони дуже люблять своїх дітей і мужньо захищають їх. Якщо небезпека загрожує самиці, її захищає самець. Дорослі сирени важать кілограмів п'ятсот.

Художник Моріц Пате запалився бажанням намалювати сирену. Я, звичайно, нічого не мав проти того, щоб він теж поїхав з нами. Дістати в Ліберійського уряду дозвіл на лови було дуже важко. Мені пощастило одержати його тільки завдяки допомозі друзів.

Тим часом я придбав у негрів фанті (батьківщина цього племені, власне, не Ліберія, а Золотий Берег, теперішня Гана [8] ) зручні широкі піроги, бо човни негрів Монровії були надто малі, щоб умістити наші намети, спорядження і запас харчів на кілька тижнів.

Нарешті настав час вирушати. Рано-вранці ми попливли вперед лагунами річки Санкт-Пауль, а надвечір стали на пагорку, нап'явши невеликі мисливські намети. Наступного ранку ми рушили далі і вже зовсім смерком дісталися до місця, де намітили собі зупинитися. Тут ми знову нап'яли намети, а негри з племені ваї, які супроводжували нас, розмістилися в нашвидку збудованому курені. У нас була з собою велика тридцятиметрова сітка, для якої нам довелось узяти окрему пірогу. Ваї, досвідчені рибалки, поставили її там, де, як нам здавалося, могли бути сирени. Для того, щоб сітка не осіла на дно, ми почепили до неї за кілька метрів один від одного дванадцять поплавків, таких завбільшки, як дитячий барабан. Сітка стала схожа на величезну торбу. Ми були певні, що коли сирена потрапить у неї, то заплутається і вже не втече. Вранці ми, сподіваючись на здобич, вирушили чотирма пірогами перевірити сітку. Ще здалеку всі помітили, що поплавки на воді аж танцюють. Я зрадів: значить, у сітці сирена!

Спільними силами нам пощастило витягти сітку на берег. Ми не могли дочекатися, поки вже побачимо сирену. В сітці, дедалі дужче заплутуючись і з тріском розриваючи петлі, борсалося двоє якихось страховиськ. Ми кинулись до них, але… це були крокодили! Негри вже хотіли проткнути велетенських потвор своїми гострими списами, та я зупинив їх. Звичайно, крокодили — не сирени, однак їхні шкури дуже дорогі. Тубільці ненавидять крокодилів так само, як акул, і страшенно раді, коли трапляється нагода знищити хоч кілька їх. Я застрелив крокодилів. Кулі не пошкодили цінної шкури. Потім, щоб усе було зроблено як слід, сам оббілував крокодилів і посолив шкури. Підійшов Пате. Він теж був розчарований. Проте ми не занепадали духом.

Сітку довелося лагодити. Наступного вечора ми знову поставили її, а вранці, аж тремтячи від нетерпіння, поїхали перевіряти. Та сітку наче хто заворожив — вона була порожня. Минав день за днем, а в неї не потрапляли більше навіть крокодили. Щоправда, часом ми ловили велетенських черепах, яких тут же віддавали неграм.

Так минуло кілька тижнів. Одного вечора, коли ми ставили сітку, налетів торнадо. [9] За якусь хвилину наші піроги до половини залило водою. Кожної миті вони могли піти на дно, тому всі наввипередки почали вичерпувати воду. Ми думали про одне: аби тільки не перекинутися в цій лагуні, де на нас так і чатують крокодили! Ми добралися до табору вкрай знесилені і поснули як мертві.

Коли я прокинувся, стояла непроглядна темрява. Була четверта година ранку. Побачивши раптом перед наметом Пате, я не повірив своїм очам. Що йому треба серед ночі? Але тут він озвався:

— Чи не поїхати б нам човном на той берег? Може, доля зглянеться на нас і ми побачимо сирену? В такій темряві неможливо фотографувати, але я намалював би її.

— Це було б чудово, — сказав я і, звичайно, відразу встав.

За мить я був уже одягнений. Збудивши одного негра і захопивши бананів, ми відчалили від берега на легкій мисливській пірозі.

Було так тихо й темно, що нам стало трохи моторошно. Тонкий серп місяця майже нічого не освітлював, проте в сильні нічні біноклі ми добре бачили все навкруги. Наш негр вів пірогу майже нечутно. Він чудово вмів веслувати, і кращого супутника не треба було й бажати.

Ми пливли понад годину, вишукуючи між очеретом рукав, де міг пройти човен. По дорозі нам не траплялася жодна жива істота. Тільки коли-не-коли сплескувала риба та долинали якісь протяжні, неприємні, незрозумілі нам звуки.

Ми завернули ще в одну лагуну. За високим очеретом на березі здіймався пагорок, на якому я помітив розвалену хижку. Від неї до самої води тяглася світла піщана смуга, метрів десять завширшки і п'ятнадцять завдовжки. І там, біля самої води, темніло щось надзвичайно велике. Пате тихенько штовхнув мене: він теж помітив темну істоту. Невже сирена? Негр перестав гребти. Правою рукою він показував на пісок. Безшумно поклавши весло, він вхопився за довгу очеретину і, міцно тримаючись за неї, підтягнув пірогу впритул до темного очерету.