Такий він був...

Хто не бачив пса, як біжить він заклопотаний вулицею, насторочивши вуха, ні на кого не звертаючи уваги, біжить у своїх песячих справах. Смішно, правда? Бож смішним нам видається, що пес може мати свої приватні справи, і ті справи бере собі близько до серця. Але рідко-хто цікавиться цими його справами, розуміє песячу заклопотаність, співчуває йому в його біді й радості. Пси для нас здебільша або сторожі, яким ми платимо харчами, або іграшки, з якими ми бавимося на дозвіллі, або щось зайве, надокучливе… Любити псів, любити і розуміти тварин — це дано не багатьом.

Софія Парфанович, автор цієї оригінальної і цікавої книжки, має на тваринний світ свій власний погляд. Лікарка за фахом, отже й біолог, вона з дитячих літ спостерігала й вивчала наших чотириногих та пернатих співмешканців і знає їх психологію, їх звички, пристрасті, навіть їхні далеко від людини заховані таємниці. Вона їх любить і досконало знає їх спосіб життя.

У своїх творах «В лісничівці» (1954) і «Вірний приятель» (1961) Софія Парфанович вивела цілу ґалерію своїх улюбленців — кота, сарну, черепаху, цапа, вужа, лиса, ластівку, їжака, борсука, навіть чужоземних пташок-папужок — і всі вони ще раз живуть і ще довго житимуть і тішитимуть читача на сторінках тих її книжок.

Про Софію Парфанович хтось сказав, що вона — український Сетоп-Томпсон (1860-1946), отой улюблений кількома генераціями різнонаціональної молоді канадійський письменник, автор численних реалістичних творів про тварин. Направду, Софія Парфанович — перша, яка заповзялася опрацьовувати цю ще майже незайману ділянку в українській літературі. Тим читачам, які казали, що ці її книжки лише для дітей, авторка відповідала: «Дітьми ми залишаємось назавжди, — дітьми нашого краю, де з роду в рід ми виводились, жили і помирали… дітьми наших звичок, переконань і звання». В цьому багато правди, і тому твори С. Парфанович радо читають наші діти, і тому вона така популярна серед наших старших читачів. А в перекладах напевно захоплювались би її маленькими приятелями і американські чи французькі хлопці та дівчата, дармащо все, що пише С. Парфанович — українське.

Літературний доробок С. Парфанович досить поважний, і годі робити тут йому бодай поверховний огляд. До нього належать, крім згаданих вище книжок, її ранні праці в галузі популярно-медичній і науковій, зокрема її широко відома в Галичині «Гігієна жінки», її численні статті в редагованому нею у Львові журналі «Відродження», її збірка оповідань «Ціна життя» (1936), видана в Німеччині книжка «Інші дні» (1948), а далі — «Загоріла полонина», «Київ у 1941 році», «Люблю Діброву». Зовсім недавно появилась в Чікаґо її чергова книжка «На схрещених дорогах», а оце виходить її найновіша книжка «Такий він був».

У повісті «Такий він був» розповідається про життя і пригоди звичайного собі пса з чорною латкою за вухом, який вірно служив своїм господарям і так, як вони, перейшов в останній війні під кулями й бомбами через ліси і гори, через словацькі та німецькі міста і села, через скитальські табори аж до Америки. Він дізнав усього того найгіршого і найтяжчого, чого дізнали його господарі, а може ще й більше в своїй собачій юності. Але він залишався завжди вірним, відважним і шляхетним псом, хоч не належав до жадної собачої раси. Тож, власне, — це дві повісті, тісно між собою переплетені: повість про пса і повість про його господарів, добрих і щирих людей з теплими українськими серцями.

Авторка має свій оригінальний стиль, який легко пізнати з кожної сторінки її творів: короткі, уривчасті фрази, що звучать ніби розмова її сам-на-сам із читачем, невимушено, без огляду на вигладженість фрази. Багатюща лексика і вміння нею оперувати дають авторці широкі можливості в нюансуванні почуттів, висловів, описів. Ось в одному хоч би такому реченні про Фіка, як то він «таляпався» у воді, «бушував» по кущах, «нюхтів» та «порпався», з тонким гавкотом «гонив» за птаством — скільки тут органічних, з гущі народної мови вихоплених слів!

Творам С. Парфанович прикметний своєрідний, тонкий, спокійно-добродушний гумор, якого вживає вона інколи навіть у трагічних ситуаціях. Либонь, і сам Фік посміхнувся б, якби, розуміючи людську мову, почув отаке сказане про нього: «Фік не брав участи в таборовому політикуванні і не готувався до державної діяльности». Або: «А вже найбільше любив Фік свята. Не тому, що був він побожний, а тому, що господарі виходили тоді в поле погуляти і, очевидно, він з ними».

Щирість і безпосередність почувань собаки передає авторка — мабуть уперше в українській літературі з такою переконливістю — в ось такому хоч би уступі: «Фік радісно загавкав, тонко, весело, щасливо. Його очі, його паща раділи великою песячою радістю… Його вуха танцювали довкола голови і з головою, хвіст разом із задом вертівся, а ноги стрибали й гребли руки пані, одяг і повітря».

Повість С. Парфанович «Такий він був» — це не тільки книжка для розваги. Це глибока, сперта на уважному спостереженні розвідка про собачу психіку. Це мистецький трактат про пса, незрадливого друга людини. І це — ще одна мальовнича сторінка у великій, ще не написаній історії новітньої української еміграції, — сторінка, з якої дивиться на нас мудрими очима її авторка.

В. Давиденко

Старовинна леґенда каже:

На початку світу Бог розкрив затоку між Адамом і тваринами. Між ними стояв пес, сумно дивлячись, як поширювалася віддаль. Але ще заки стало запізно, пес перескочив через водяний діл і спинився біля людини. З тієї пори він завжди стоїть поруч людини.

Філософ-письменник Моріс Метерлінк каже, що з усіх тварин єдиний пес пішов за людиною з власної волі: всіх інших людина підкорила собі. Всі інші — її раби, і вони завжди готові вхопити волю і стати знову дикими, навіть ворожими людині. Навіть дерева, рослини людина примусила рости так, як їй хочеться, обмежила їхню свободу й примусила їх жити згідно з своєю волею. Як тільки вона дасть їм свободу, вони ростуть-буяють дико-нестримно.