Чтение онлайн

Знову мовчанка, ще довша й нестерпніша. Ряжанка навіть боявся дихнути.

— Сеньйорові на стільці буде трохи мулько…

Сергій дослухався, як кров гострими молоточками клепле йому в скронях.

— Якщо сеньйор обіцяє не виявляти агресії, я дозволю йому примоститись на ліжку скраєчку…

Сергій, мов на пружинах, ураз підвівся…

— Скажи, ти багато мала… таких, як я?

Вона лапнула сумочку, що висіла на бильці ліжка, дістала сигарету, клацнула запальничкою.

— Таких допитливих — жодного…

— А все-таки?

Вона відвернулася до стіни.

— А все-таки — час поспати. Незабаром розвидниться. І взагалі — не перевищуйте свої… повноваження.

Сергієві немов заціпило. Але заснути він не міг. У голові роїлись безпорадні думки. На душі гірко. Ну чого варте його життя? І що воно взагалі таке, оте життя? Злети й падіння? Можливо… Хто його вигадав? Навіщо воно? Який у ньому сенс? І чи є в світі взагалі щасливі люди? Якщо й є — то тільки малі діти. А ледь випнуться з пелюшок — і життя починає їх мордувати… Хіба ж не так було й з ним?

У сім років утратив батька… Був дитячий подив та материні сльози. Як це так? У Ванька батько є, і в Оксанки є, і їхніх батьків ніхто не забирає… Як же без татка жити? Це поки не розумів усього. А коли збагнув, стало ще тяжче. За віщо згубили людину? Він же був такий веселий і лагідний, можливо, кращий за багатьох інших. Хіба такі вороги народу? Куди ж Сталін дивиться? Сталін же повинен знати, що батько — справжній більшовик. А він лише загадково посміхається у чорні вуса…

І в хлоп'ячій душі вмирала любов до тієї холодної людини з портрета. Але чому ж не тільки не зрадів, а й злякався, коли в кінці літа сорок першого року прийшли німці?

Цілком природно було зрадіти. Але не зрадів. Юний мозок намагався виплутатись із густого сплетіння суперечливих і не зовсім ясних думок, мов муха з павутиння. Часом, знесилений, уже схилявся до думки погодитися з тим новим, що настало в житті, але серце не дозволяло. Мати теж нічого не раяла, певно, й вона не могла в усьому розібратися… Ні, Сергійко не радів німцям.

Але чому ж він не зрадів, коли в квітні сорок п'ятого прийшли американці й звільнили Сергія й усіх його товаришів по неволі? Бо американці казали: в Радянському Союзі розстрілюють усіх, хто побував у Німеччині. Навіть тих, кого забрано силою? Так, навіть тих. У найкращому випадку висилають навічно до Сибіру. А що вже говорити, коли ти працював на заводі, де вироблялись міни! Цими мінами фашисти вбивали радянських солдатів. Отже, шляхи назад закрито. Про це тоді всі знали. Правда, траплялись відчайдушні хлопці, які нехтували застереженнями й ішли до радянського майора. Майор займався відправкою репатріантів. Про таких відчайдухів переставали говорити, як уникають згадувати про мерців. Їхню долю визначено. Ніхто з них ще не повертався назад, як не повертаються з того світу, а чутки прослизали різні…

Сергій випручав руки з-під простирадла й схопився за голову. Ці згадки давно вже не турбували його… Поруч рівно дихала дівчина. Оця нещасна в усьому винна. До сьогоднішнього вечора все було ясно й чітко: він повернеться додому. А зараз думка чіплялася за думку. Що чекає його там? Невже сподівається, що таких зустрічатимуть із духовим оркестром? Дурощі… Більшу половину життя блукав світами, а тепер от… Що його тягне туди? Хто в нього там? Батько, мати? Старенька, певно, теж десь уже в землі лежить. Хто ж тоді? Спогади? Вони зблякли. Може, інстинкт?.. Кажуть, людину завжди тягне туди, де її пуп закопано. Незрозуміла брутальність. Чи ж буде людина щаслива, коли ступить на ту землю?

Ряжанка тяжко зітхнув. Самі запитання… Але хто відповість на оце, найголовніше: що таке життя? Ніхто. Біологія в даному випадку нас не цікавить. Ні мене, ні ось оцю нещасну, що лежить під боком. Хто вона? Я навіть не знаю ймення її. Що її спонукає робити так?.. У неї не питайте. Вона лише може сказати: «На те є причини». А хіба це відповідь? Я, щоб заробити копійку, ковтав сухий пташиний послід на островах Чінча. А вона? Продає душу. Ключі забула. «Бідний татусь…»

Від такого повороту думки Сергієві стало себе несказано шкода. Ото тобі й мрії… Відраза до дівчини хлюпнула в душу й залляла все його єство. Він устав і квапливо вдягся. Далі звідси, далі…

Вікно почало швидко сіріти. Світанок. Ряжанка тихо, злодійкувато повернув ключ. Потім вернувся, намацав кокетливу дамську сумочку, обережно клацнув і поклав до неї кілька зібганих банкнотів: увесь вміст своєї дірявої кишені. Нехай. Сам винен. Ото такі «мрії». Дарма. Грошей сьогодні Горбатюк дасть.

Сергій вийшов і подався до океану, де вночі так нагло обдурило його місячне видіння. Але ні видіння того, ні місяця вже не було. Сходило велике червоне сонце, вістуючи шторм. Ряжанка довго блукав розбудженим містом. До готелю наважився повернутись лише під обід. У кімнаті тихо й неприбрано. Певно, покоївка ще не встигла.

Три дні тинявся Ряжанка розпеченими вулицями столиці, три дні з настирливістю маятника міряв відстань од готелю до Левонтієвої контори й назад. Спочатку дзвонив, але в трубці щогодини лунало: «Сеньйора Леона немає». А обіцяв же о дванадцятій чекати… Потім гроші скінчились, І довелося ходити пішки.

Біля конторської брами зупинявся, заглядав до швейцара, а той похмуро хитав головою: «Немає». І чого воно хмуриться, городнє пугало? Неначе язик усохне сказати по-людському.

Сергій ходив зумисне найдовшим шляхом. За день робив вісім «рейсів»: чотири до обіду, чотири по обіді. Гой-да…

— А він нічого для мене не залишав?

— Ні, сеньйоре, нічого.

Як же так? Обіцяв же…

Від спеки й голоду паморочилася голова. В роті робилось гірко й паскудно. Похитуючись, Ряжанка ставав у затінок і перечікував, доки мине нудота. Потім настирливо продовжував іти далі, аж поки не опинявся перед облупленою вивіскою готелю. Якась сила арканом тягла його всередину, де можна лягти й спочити — в кімнаті все ж прохолодніше, ніж під оцим жахливим сонцем. Але він переборював у собі спокусу, й затерплі ноги несли його назад: бува, саме в цю мить повернеться Горбатюк!

Лише підвечір третього дня Сергієві сказали, що «сеньйор Леон» повернеться за три дні: терміново вилетів у Буенос-Айрес.

Змордований голодом, виснажений нестерпною спекою, Ряжанка поплентався геть. Якого дідька його понесло в Аргентіну, цього «сеньйора»?

На мить Сергій зупинився, мов опарений. Не тікає ж він од нього? Якось дивно-таки поводився Левонтій три дні тому, коли вийшли з кав'ярні. Сергієві здавалося, що той розсердився й заїде йому у вухо, щонайменше. «Чи тебе хто мішком з-за вугла не той?..» А тепер онде тікає. І чого йому втікати? Не заборгував же він Сергієві, щоб уникати його, мов кредитора…