Чтение онлайн

— А коли розплата? Як рак свисне? — вирвались жадібні голоси.

— Ей, ти сушений! Не свисти даремно. Розплата з копита. Сьогодні викотив, сьогодні й получай. Вавилов! Показуй кишеню! Е, брат, з такою не сунься — лантух подавай! А вам, дівчатонька-красуноньки, особливі вигоди: двадцять процентів знижки норми. Мужик за 200 гм масла коти сім кубів, а ти п'ять з половиною. Ану, дівчатонька, потисніть, знаємо вашу силоньку, побували у ваших рученьках, нагортайте масличка з цукричком. А! — вдарився по потилиці Князев, — забув ще ось що: ланка, що найвищу викотить, дістає премію… А? Вгощає мене макаронами з маслом і цукром.

— От це мені премія! А за віщо?

— За віііщо? Розмазня. А за те, що мете! За те, що найщедрішого прораба маєш! Хто це тобі коли і де сипав до торби такі благодаті, га? І майже ні за що. Ні за що? Ей, ти слухай! Одарко. Невже ти мене із своїм Кузьмою та не почастуєш макарончиками? На віщо тобі їх стільки? Греблю гатити? Христини справляти? Не печи, не печи раків! Знаємо. Сам люблю в емтеесі на соломці покачатись. — Бригада на ціле горло гирже, і діло зроблене.

А ввечорі прораб контролює виконання.

— Текля? Чи ти сказилася? Три куби? То з тебе не лише Андрій — півень буде сміятись.

— Та ж нема часу!

— Нема часу! Розкажи! О першій вже картоплю вариш, корчиш ледаря, а дівка, як… кінь! Попереджую! Не підтягнешся — на всю зиму прощайсь з Андрієм. Мовчи! Знаю ті ваші рейди, ось запакую його Шегрінові на лісзаг, а тоді реви! Іди! Завтра побачимо!

— Серьожків — чортів сину! Думає, не знаю, чим промишляє. А хто то позавчора у директора сімдесят пільменів з воза стягнув? А хто то півня шановній куроводці Марті обезголовив? Більше: хочеш, підкажу, де пільмені і півень? Моя хата з краю, та коли і завтра твоя ланка не дасть по п'ять на круг — забудь і мою невтральність, і зирянку в Кожві, і навіть як сам звешся. Кур'єрським полетиш на лісзаг. Зваж! Йди!

На третій день прораб вигонить в середньому по чотири кубометри. Ні криків, ні нагаїв… Ледве світає, а ланки вже п'ють чай і стрімголов на викотку. Смеркає, ніч, а ланки працюють.

Сплав розтав на очах, ще день-два і дерево в штабелях, та не обійшлося без збитків. Прораб востаннє оглядає решту сплаву, аж диви? Хто це розв'язав, сволота! Дмухне вітер і сплав піде з Печорою, троси лиш закинуті, але вільні зовсім. Але прораб мовчить, не доглянув минулої ночі і якась личина весь винос сокирою порубала — твоя вина. Краще змовчати. Яка користь, як людей посадять, терміну приважать. Півтораста колод на десятки тисяч — розсмокчеться і плян скорше виконають.

Увечорі другого листопада в п'ятницю останній день викотки, виконання дійшло до 5,6 кубів, директор лісзагу комуніст-зирянин прогулюється по баржі і ахкає:

— От так баби! От так соцробітка! У голову не вміщається!

— Турбота про живу плоть, товаришу директор. Сталінський підхід! — відповідає прораб.

Уночі засвистав від Уралу льодовик, густо сипнуло снігом, а на ранок уздовж Печорою гнало шугу, шуміло люто і різало побережжя. Свисти, шуми — дерево в штабелях, відчит Морозові пішов, Масльоха торжествує, прораба занесено до списка ударників і видано шістдесят карбованців премії.

А Печора шумить. Гігантські млинці «сала» наштовхуються один на одного, береги на десятки метрів завалені шугою і тільки головним фарватером, смугою двісті-триста метрів, ще рухається, на очах ціпеніючи, олив'яного кольору рідина. Мороз міцнішав, притискав, пік і пік нові млинці і зливав їх воєдино. Печора поволі дихала і поволі грузла в сон. На шість повних місяців.

І саме в ці дні Іван Мороз бив Москву вісткою: «Блискавка! Москва! Сталіну! Кам'янка дала девонську нафту. Зразки посилаю». А йому відповідають: «Товаришу Морозу! Дякую. Сталін».

Вікна Морозового палацу замурувались кригою, засипались снігом, довкруги загуло, засвистало, але в бібліотеці і тепло, і затишно, і ясно. Лише пусто і скучно там. Так. Відчувалось, що щось тут гасне. Приходив Іван, приходила Людмила. І Іван, і Людмила враз запахли пусткою. Ні він, ні вона не мали про що говорити. Іван не може збагнути її турбот «ідеологіями».

— Дозволь тому світові відпочинути від твоїх спасінь, — якось вирвалось у нього, а вона знов не може збагнути, як можна жити життям «міщанина», «держиморди».

— Ах, ті вічні твої щілини, та нафта, та копальні! Ті раби!

Але скепсис і в ній загніздився. Ні, ні. Вона вже не конче рветься до вінця мучениці. Захотілось і пожити, і подумати про інші речі. Вона на своєму багатому слави шляху, враз зустріла якусь особливу породу людей і ім'я їм Морози. Особливо цікавить її той Андрій. І над цим вона задумалась. Більше, ніж троцкістами, більше, ніж спасанням світу.

Але не завжди в Морозовому домі нуда й порожнеча. Наприклад, на Новий рік у бібліотеці палає величезна ялинка, стіл завалений тушами копченої оленини, батереями пляшок, а кілька десятків «алчущих і жаждущих» включно з Петром з Києва і Сопроном з Омська, старанно проводять старий і зустрічають новий роки. І Петро, і Сопрон — Людмилина ідея, це вона конче хотіла їх бачити, і Іван вволив її волю, викликав «на катання». Вельми кликали і Андрія, але той муж велий, зело занятий державними справами, а тому не прибув. Та й «катання» не вийшло. У ці дні винятково бушувала пурга, і пишний Іванів ковчег, здавалось, зовсім погруз у глибинах стихії. Але було і так шумно. Навіть Петро ожив і спробував вернутися до колишнього, ще царського, настрою, весь час сипав жартами і запропонував «начертати» портрет самого Івана з Людмилою. Ця остання чарувала всіх і навіть Сопрона, лише сама «гинула». Її кумир Андрій не з'явився, не зважаючи на всі її зойки, заклинання, обіцянки, погрози. Не мала спокою, не знаходила місця і проводила час лише з Сопроном. А Сопрон, як тільки побачив Іванів палац, викрикнув:

— Свят, свят! Мара! — Ходив по залях, бібліотеці, ванній. — Братіку, братіку! Це тобі не мине даром! Не такі наші боги! — А Іван налив склянку, якої і на хуторі не бувало.

— Ану, для розвіяння твоїх страхів! — і для прикладу вилив усе це в широкий свій рот. Петро прицінювавсь, похитував носом, але ризикнув також.

— Ееех! — крякнув з чуттям. — Бачу, бачу! І твій портрет у вожді проситься.

— Цар! — регоче Іван.

— Чого доброго, Іване, і мене ще раз у більшовизм навернеш, — прохрипів Сопрон.

— Застара шкура. Не вивернеться більше, — відповів Іван, і всі регочуть.

Благо — Іван тепер має більше часу, ніж влітку, роботи зупинилися, пункти засипались. І все це, звісно, на руку братам. Чужі, до речі, роз'їхалися, залишились свої…

Вечір. В бібліотеці жаріє залізна піч, реве радіо, весь ґранітовий стіл заставлений пляшками.

— Так, братця, за Андрія! — підносить чару Іван.

— За Андрііія! — крикнули всі, а очі Людмили заіскрилися, ніби в тигриці. Іван знов підносить чару: