Чтение онлайн

Оленка запарила м’ятного чаю й попросила свою маленьку принцесу принести гості домашніх пиріжків із кухні. Тоді схилилася до Юстини й узяла її за руку. Усміхнулася - так само тепло, як Тимофій і лікарка, тітка Марійка, коли у них зародилася думка про можливу Юстинчину вагітність.

– Слухай, навіть одне сподівання на це вартує пожертв, повір. Дорога тебе ще покличе. Але якщо зараз тебе кличе щось важливіше - не пропускай це повз вуха!

До кімнати саме забігла рум'янощока Євангелинка - найкраще підтвердження маминих слів.

Юстина усміхнулася малечі й узяла до рук гаряче горня - це завжди її заспокоювало. Вона згадувала Оленчині слова, сказані колись давно. Коли вони з Тимофієм зібралися продати квартиру в місті та переїхати жити до села, з них часто кепкували друзі й крутили пальцем біля скроні, застерігали, лякали й усіляко відмовляли: а що, коли нічого не вдасться? а що, коли доведеться повертатися? а що, коли грошей не вистачить на купівлю нової квартири, ви залишитеся без даху над головою?

– Хай би й раптом не вдалося - але спробувати варто неодмінно!
– запевнила їх тоді Оленка.
– Якщо щось, поставите намет у нашій вітальні, я обставлю його вазонами, і вам буде здаватися що ви в селі. Але лише після того, як ви спробуєте здійснити свою мрію насправді, а не так буцім!
– сміялася вона.

Ле саме носила Євангелинку й свято, більше ніж будь-коли, вірила в дива. І все їм тоді вдалося - тож Юстина була схильна вірити подрузі. І взагалі, як вона зауважила, щасливі люди переважно були сміливими настільки, щоби вірити в утілення великих мрій - своїх і чужих. І навпаки: сміливці, які наважувалися йти слідом за мрією, були щасливими людьми. Ну а Ле - однозначно - була прямим доказом цієї теорії.

Після тієї розмови Юстина повернулася до села, перед тим навідавшись у книгарню і прикупивши стосик книжок, які давно хотіла прочитати і на які все бракувало чи то часу, чи коштів, й попросила чоловіка привезти їх після роботи додому. А ще - відмовилася від поїздки й сказала на роботі, що декілька тижнів попрацює дистанційно.

…Сьогодні їй було чим себе зайняти. Вона провела рукою по волоссю, зібрала рожеві пелюстки, що щедро насипалися туди з дерев, і усміхнулася чоловікові, який так зосереджено ласував наїдками. Тоді провела його на роботу, розвісила гамак поміж грушею і яблунею та вляглася на нього, поклавши подушку під голову і вкрившись картатим вовняним пледом. Щойно Юстина хотіла взятися за читання, як кицька вискочила на гамак і вляглася поруч, перешкоджаючи будь-яким спробам господині зануритися в книжку. За хвилю почав накрапати дрібний дощик - але ні її, ні кішку він не тривожив: густа крона дерев затуляла від дощу, а вітер так приємно розгойдував гамака! І лише коли дощ ущух, а вітер натомість піднявся, тріпаючи мокрим листям і розсипаючи бризками довкола, Юстина зі своїм рудим хвостиком пішла готувати обід і пекти коржики Тимофію до вечері.

І поки солодкий дух випічки гуляв кухнею, вона сиділа на витесаному чоловіком стільці й думала про те, скільки всього змінилося за останні роки. Якщо раніше їй неодмінно потрібно було, щоби Тимофій і говорив із нею, слухав її історії, дивився її листівки - був із нею безперестанку, не зводячи очей і не кліпаючи, - то зараз їй вистачало думати про нього, дивитися, як його вправні пальці витісують щось із дерева, готувати йому сніданки та вечері й тримати його руку, коли сонце ховається за обрій. Вона навчилася виявляти свою любов піклуванням і тим, що просто була щаслива поруч із ним. І він це добре знав. Особливо через те, як він сам зізнавався, що в будь-яку пору року, за будь-якої погоди, у будень чи у свято вона вставала за півгодини до його пробудження й готувала йому сніданок.

Юстина не знала, що буде далі - чи справдяться її очікування, чи вдасться Тимофію розвинути власну справу, чи навчаться вони згодом обробляти свою землю, чи випаде їй ще нагода поїхати до Калькутти, - але це її зараз не хвилювало. Тут, на її кухні, у саду, в затишній спальні, у маленькому кабінеті-бібліотеці на горищі, на веранді й у вітальні панував спокій.

«Знаєш, Ле, - писала вона електронного листа своїй подрузі-натхненниці, - у місті якийсь безперервний потік думок-думок-думок. А тут натомість безперервний потік вдячності-вдячності-вдячності. Й довіри. Саме тут до мене прийшло усвідомлення, що Творець, Який піклується про смішних зелених синичок і непривітних чорних граків, не забуде й нас. То навіщо мені хвилюватися?»

У відповідь Оленка надіслала малюнок - безтурботного беззубого малюка, що сидів на великій перині, схожий на хмаринку, і малював якісь закарлючки на карті світу. За мить надійшов ще один лист від Ле, там був малюнок Євангелинки - квіточка для тітоньки Юсі.

Юстина спробувала попрацювати, але її улюблена муркотлива нахаба пробралася до кабінету, вискочила на стіл і вляглася на клавіатурі, ліниво примруживши очі. У саду була справжня весна - хто в таку пору сидітиме перед монітором?

Жінка обкутала плечі шарфиком і вийшла на вулицю, щоби сповна насолодитися тишею. Сад радісно привітав її, осипавши весняним конфетті.

Щойно передсмак весни з’являється в повітрі, дівчата забувають про обережність та існування будь-яких правил: вони вмикають жваву - і завжди таку літню!
– французьку музику в навушники, взувають легке весняне взуття на підборах, щоб у такт улюбленим композиціям вистукувати життєстверджуюче стакато по бруківці, яка вже встигла прорізатися з-під снігу й тішить жителів повеснілих містечок не менше, ніж проліски й крокуси в садах і парках.

А ще дівчата надягають барвисті шарфики й хустки, виймають із чарівних скриньок великі яскраві сережки й браслети, забувають шапки вдома, а голову - десь в передостанньому дні зими, і безперестанно танцюють: ледь прокинувшись, у ліжку, від ліжка - в душ, у душі, з душу - на кухню, розсипаючи навколо бризки води, з кухні, із кавовим горнятком у долоні - до шафи з кольоровим одягом, тоді вулицями - на навчання чи роботу, з навчання чи роботи - до парку, з парку - до кафе на чаювання з подружками, з кафе - додому, де можна танцювати весь вечір, а тоді падати в м'яку постіль і танцювати навіть уві сні.

Бабусі зі жменями букетів виходять на роги вулиць і бажають щастя й палкого кохання кожній парі, що проходить повз; вуличні музиканти виносять свої скрипки, баяни й гітари, мостяться десь на залитих сонцем місцинах центральної площі й передають усім мешканцям міста закодовані у звуках телеграми від весни. Задоволені й страшенно ліниві коти виходять надвір і влягаються коло музикантів. Коти-меломани. Коти-тепломани. Коти-весномани.

У вітринах магазинів, книгарень, кав’ярень і навіть аптек з'являються веселі інсталяції з квітковими мотивами, що теж нагадує про близькість весни. З гір сходить сніг, річки скидають із себе кригу - так само рвучко, як змії скидають набридлу й поторсану стару шкіру чи метелики випростовують крильця, вивільняючись із обіймів замалого вже для них кокона. Для річок, правда, замалим виявляється не лише льодовий кокон, а й рідні береги. Вони виплескуються, витікають, розбігаються струмками, інколи забігають у місто, цікаво заглядаючи у вулиці, які їм ще позавчора заступали високі стіни будинків, ловлять перехожих за ноги й нагадують про те, що мине ще зовсім небагато часу, й мокре зараз взуття стане геть непотрібним, і можна буде ходити босоніж, лежати на траві, мружитися від сонця, жувати травинки та вгадувати, якого ж то баранця транслюють саме тепер на небі з кучерявими хмарками.