Чтение онлайн

Хлопчик кивнув.

– Заплющ очі, ось так. І вслухайся в тишу, тоді ти почуєш, що вона дзвінкіша, ніж тисячі звуків. І далекі гори (пагорби, ну нехай, але краще все-таки гори) повторять ці звуки відлунням. Знаєш, тиша - це просто дивна назва для неописаних звуків. Як зоряне небо - загальна назва для мільярдів невідкритих планет.

Малий мовчав. Тоді подивився й на мене й запитав знову:

– А ти любиш море?

– Люблю.

– Але море - то не море. Це просто дивна назва для тисяч нікому не відомих мрій. Тому я люблю море більше, ніж гори… На, тримай, це тобі.

І хлопчик подарував мені маленьку красиву мушлю. З того часу я ношу її з собою, у кишені. І коли відлуння тиші стає нестерпним, я прикладаю ту мушлю до вуха. Слухаю море, дослухаюся до мрій. І дума про те, як добре, що я люблю говорити з дітьми. Вони завжди кажуть такі важливі слова.

Тереза допила воду із сьомої за сьогодні пляшки й витягла свою дорожню валізу з-під ліжка. Поміж літніми сукенками, майками та шортами намацала єдину кофтину з капюшоном. Літню й легку, але на довгий рукав. Спускалася вечірня прохолода, і кусали комарі. Дівчина надягла кофту на спалені плечі, з яких щедро злазила шкіра, і поморщилася. Тоді відшукала довгу, до кісточок, спідницю - надягти джинси на розчервонілі, спечені ноги вона б не наважилася.

Сьогодні вони втечуть із душної, переповненої дзижчанням комарів ночі провінційного готельчика на природу - дивитися зірки. Візьмуть із собою старого коцика і ще декілька пляшанок води. І телефони. Щоби, наче підлітки з маленьких містечок, слухати з них музику. І танцювати під зірками, які падають.

Тереза останнім часом погано спала вночі. У її вухах на пару з комарами дзижчали думки, сумніви, страхи - її маленькі монстрики, дрібні надокучливі переслідувачі, проти яких не допомагав «раптор». Вона мріяла їх перехитрувати, втекла на цілий тиждень сюди, в це маленьке містечко за сотні кілометрів від дому, щоби жити в крихітному готелі, спати на чужому ліжку, перекладати двійко шалених британців, відвідувати дітей у притулку, дарувати їм радість, забуваючи про власний біль, і втомлюватися так, щоби провалюватися в сон без задніх ніг… Містечко було, чуже готельне ліжко - теж; британці, діти, їхня радість, власне забуття й шалена втома - все це було, але монстрики не відступали.

«Ну й грім із ними, з тими думками.
– Тереза закрила валізу й почала вдягатися. Через півгодини приїде директор зі своїми чарівними донечками й дружиною та забере британців і Терезу в парк.
– Сьогодні я не буду спати не через них. Сьогодні я просто не буду спати, бо не хочу. Я хочу танцювати й ловити зірки за хвоста. І слати повітряні поцілунки всім тим думкам на прощання».

У кімнату постукали. Тереза зібрала волосся докупи й відчинила двері. На порозі стояв Марсель, вродливий засмаглий британець із несподівано французьким іменем, і лукаво усміхався.

– Я готовий, як бачиш. А хтось казав, що я просплю й залишуся солодко сопіти в готелі, поки ви літатимете на… що то було? На віниках?

Тереза плеснула бідолаху по плечу й упустила в свій номер. З першої хвилини знайомства вона його жорстоко розігрувала, зустрівши в Борисполі, сказала, що вона - його перекладачка, а пошепки додала, що заодно призначена шпигувати за ним і звітуватиме про всі його дії у «КейДжіБі», тож хай поводить себе чемно, щоби ні в кого з них не виникло проблем.

Потім сказала, що в Україні чоловікам із собі подібними прийнято вітатися, не потискаючи руку, а легко цілуючи в праве плече. А знайомлячись із дівчиною, треба тричі голосно вигукнути її ім’я, дивлячись угору.

– Теріса! Теріса! Теріса!
– прорепетував тоді він.

– Дорогий госте, неправильне вимовляння імені прирівнюється в нас до страшної образи. Те-ре-за. Правильно так. У дорозі попрацюємо над вашою вимовою, у мене з собою книжка з українськими дитячими віршиками. А нашого водія звуть, до речі, Омелян Кирило-Мефодійович.

– Омелан…

– Ще раз скажете «Омелан», і він вас нікуди не повезе. Доведеться платити за таксі втридорога. Тож давайте, повторюйте.

Водія звали Петро, і він не мав нічого проти того, аби його називали Пітер, чи то навіть Піт, але Тереза вирішила про це змовчати.

– Омеліан Кір’їломифіч, - ледь не плакав Марсель готуючись поцілувати всміхненого пана Петра в праве плече, але Тереза вчасно змилосердилася над обома й сказала, що то був просто жарт і що в них в Україні просто прийнято розігрувати гостей.

Над чарівною компаньйонкою Марселя, Мері, Тереза вирішила не знущатися; все ж жіноча солідарність - справа серйозна. Вона вручила їй пляшку з холодною водою, а бідоласі Марсу (так вона називала хлопця, коли він не чув) сказала, що для нього, на жаль не залишилося.

– У нас прийнято спершу напоїти жінку, а чоловікам уже як пощастить.

Ну от, йому цього разу не пощастило. І Тереза таки потяглася за книжкою з дитячими віршами, щоби хлопець не розслаблявся й не переставав вестися на її жарти.

Дядько Петро ледве міг упоратися з кермуванням, коли Марсель учив напам’ять вірш «Мама є у котика… і навіть в бегемотика».

– Не «бахамотіка», не «бахамотіка», дорогий госте!!! Бе-ге-мо-ти-ка, невже це так складно?

Тільки-но мокрий від сміху водій, дещо розгублена чарівна Мері, виснажений Марсель і ледь усміхнена Тереза зайшли до великого кафе на Контрактовій, усе трохи втихомирилося: люди хотіли їсти, а в кафе смачно пахло. Але коли Марсель замовив вареники з вишнями й устиг злопати їх півмиски, Тереза взялася за своє.

– Знаєш, Марсель, вареники з вишнями - не цілком вегетаріанська страва. У кожній мисці обов’язково один вареник - із червивими вишнями. У нас існує повір’я, що тільки-но людина його з’їсть, не скривившись, наступного дня збудеться якась її мрія.

Марсель був готовий скривитися, але скоро передумав:

– Прекрасно. Я не знав, але не хотів вас образити, то й не кривився. А такий червивий вареник я з’їв щойно.

– О, вітаю! Сподіваюся, ти кажеш правду. У нас існує повір’я, що коли людина каже, що з’їла чарівний вареник, а то насправді не так, на неї чекають тяжкі випробування наступного тижня…