Чтение онлайн

– Чому? – здивувався Сьома.

– Бо небезпечно.

– Ми гарно заплатимо.

– Скільки?

Семен усвідомлював, що це неправильно, але, враховуючи, що на той момент попит на ринку річкових перевезень у Пуерто-Мальдонадо катастрофічно переважав пропозицію, назвав максимальну ціну, на яку вони розраховували:

– Чотириста нуебо-солів, – немислима сума як для Східного Перу.

Чоловік замислився, але згодом заперечно замотав головою.

– Лише один день, – переконував росіянин, – просто відвезете нас, і все.

– Тільки відвезти?

– Так.

Індіанець вагався. Було видно, що йому страшенно хочеться заробити чотири сотні.

– Це далеко… – задумливо повторив він і несподівано сказав фразу, що сконфузила Семена: – Не хочеться повертатись у темряві…

– Чотириста нуебо-солів, аміґо, – напирав хлопець.

– Добре, – погодився мачігуенга, – приходьте завтра о шостій. – Він простягнув хлопцям руку: – Я Атаучі.

«Атаучі Беззубий», – миттю нарік його Левко.

– Лео.

– Симеон.

– Ходімо, покажу човен.

– Це вона. – Левко обома руками стискав «Garmin GPSmap», дивлячись на притоку, що відгалужувалась ліворуч. – Координати збігаються.

– Атаучі, – окликнув човняра Семен, – туди! – І показав пальцем на поворот.

Замість спрямувати синій гумовий «BRIG Falcon 570» у притоку, мачігуенга спинив двигун і подивився на росіянина з дивним виразом. На обличчі проступала суміш переляку й образи.

– Я туди не поїду, – прогугнявив він іспанською.

Сьома отетерів.

– Ми ж домовились. Ми заплатили тобі, Атаучі!

– Далі не поїду, – мотав головою індіанець.

– Що він каже? – Сатомі обернулась.

Вона сиділа в носовій частині човна перед рульовою тумбою, і за десять годин дороги її почало нудити від монотонного полотна мангрових заростей, що лише зрідка поступались піщаним пляжам. Єдине, що запам’яталось на тлі зелено-бурого переплетіння тонких стовбурів і листя, – це двоповерхова халупа Тора Сандерса, котру загін проминув, не зупиняючись, о пів на восьму ранку. Малахітові зарості рясно обліпили хатину, здавалося, її готовою втулили в непробивну масу джунглів. Колись давно зелень, схоже, підчищали: то тут, то там проступали сліди сокири й садових ножиць, проте нині подвір’я виглядало занедбаним. Левко пропонував спинитись і зазирнути, хоча б переконатися, що норвежець іще живе у хижі, але Сьома наполіг на тому, щоб прямувати до скелі Голова Папуги, не гаючи часу. Проти течії «Falcon 570» розвивав швидкість 20–25 км/год, і росіянин небезпідставно сподівався дістатись місця висадки ще до смерку. Часу зупинятись біля житла Тора не було.

Сьома відмахнувся і знов заговорив іспанською до човняра:

– Я не розумію, Атаучі…

– Туди не можна, – різко відповів індіанець, блиснувши дірою між зубами.

– Чому?

– Не можна, і все. Або виходите тут, або пливемо назад.

Росіянин, який сидів на високому кріслі зліва від Атаучі, повернувся до Ґрема, Левка і Яна, котрі розмістились на задній лаві.

– Він відмовляється везти нас далі.

– Чому? – скинув брови українець.

– Не говорить. Каже, туди просто не можна.

Левко окинув човняра презирливим поглядом.

– То скажи йому, що ми не віддамо другу половину платні.

Сьома переклав, Атаучі ображено плямкнув губами, після чого завів мотор і… став розвертати човен за течією.

Хлопці попідстрибували.

– Ей!

– Агов!

– Ти що робиш?

– Стій. – Росіянин схопив індіанця з руку. – Почекай. – Мотор заглух. – Що ти хочеш?

– Ти не казав, що ви пливете далеко, ти не казав, що треба звертати з Такуатіману, ти обманув мене – у протоки ніхто не плаває! Ніколи.

– Ми докладемо зверху двісті песо, – запропонував Семен.

Він би ніколи не зробив такої пропозиції, не порадившися з товаришами, якби знав, що Атаучі вимагає надбавки. Але хлопець бачив по очах індіанця, що той думає не про гроші, він боїться.

Атаучі завагався і невдовзі промовив:

– Ні.

Голос був достатньо тихим, щоб росіянин продовжував:

– Триста песо зверху, сімсот за всю поїздку.

Цього разу – довша пауза, але в кінці та ж відповідь:

– Ні.

Сьома знову обернувся до хлопців, заговорив англійською:

– Я хочу запропонувати йому чотириста песо.

– Понад ті, що ми вже заплатили? – розкрив рота Ян.

– Так.

– Ти здурів! – обурився Левко.

– Інакше він не погодиться.

– Скажи йому, що ми не мільйонери. – Українець безпардонно тицьнув пальцем на Атаучі. – Скажи цьому здирнику, цьому чорнопикому сучому сину, що…

– Не в тому суть, Лео. Він не вимагає, він боїться їхати до Голови Папуги.

– Зрештою, це не так і багато – вісімдесят песо з чоловіка, – порахував Ян.

– Нічого собі небагато, – фиркнув українець, – майже тридцять баксів!

Левко, Ґрем і Ян швидко обговорили пропозицію Сьоми і нехотя погодились.

– Вісімсот песо, – коротко промовив Семен. Двісті шістдесят доларів за один день. Хлопець тупо руйнував економіку регіону, такого одноразового вливання готівки за банальне перевезення вантажів і людей вгору по річці тут не знали з часу появи іспанців.

Атаучі подивився на Сьому промовистим поглядом «за що ти зі мною так?», узявся за кермо і повернув моторку проти течії.

Через хвилину вони вже мчали по протоці на захід.

– Ви сумнівались?! – Левко гасав по пляжу мов очманілий. – Я ж вам казав, що старий говорить правду! Ну скажіть чесно: ви ж не вірили?

Друзі стояли посередині неширокої смуги піску, оточеної заростями кущів, а на протилежному березі височіла семиметрова скеля, що нагадувала папугу, який нахилився над водою і зиркає на схід. Перший з орієнтирів, вказаних Ґуннаром, виявився на місці. І це добряче обнадіювало. Їх огортав терпкий запах віковічного пралісу, шерхіт листя й ліан. З гілок довколишніх дерев глипали і сердито клацали дзьобами велетенські папуги, під ногами шмигали ящірки. З хащів долинали підозрілий хрускіт гілля, сюрчання цикад і гул ненаситної комарні. Десь там, у глибині нетрищ, ховались ягуари, анаконди і річкові каймани. Десь там у каламутних струмках плавали електричні вугрі, що генерують заряд, який може запросто вбити людину, а ще піраньї, котрі за кілька секунд обгризуть людину до кісток…