Чтение онлайн

А що могло б статись із світом, якби вони не вигнали Альберта Ейнштейна? Всіх тих євреїв-фізиків, що зробили американцям атомну бомбу?!

Нещасні німці… Гітлер порозпихав усю націю по контрольованих, піднаглядних сотах: кожен був членом якоїсь гільдії, товариства, групи, домового комітету націонал-соціалістичної німецької робітничої партії; у кожному парадному був представник «гітлерюгенду» і профспілкового «трудового фронту» партійного товариша Лея… Він, Гітлер, і його партія перетворювали людей у бездумні автомати, вони розділяли суспільство, але ж лише людина багатогранних інтересів, зайнята не тільки бізнесом, а й живописом, не тільки золотими рибками, а й спортом, може сприяти зменшенню різнорідності нації, її єднанню.

Гітлер дав право злим, грубо сильним, недалеким, підступним і неодмінно рабськи слухняним стати пастирями, це й призвело націю до загибелі: народ не можуть вести хами, покірні фюреру; покірні боягузи нічого не можуть без наказу згори, вони розгублюються, коли треба прийняти самостійне рішення, вони некомпетентні, вони паралізовані тим авторитетом, у який їх примусили повірити… А не вірили б! Як можна примусити людину повірити у те, що перед нею лев, коли насправді це пацюк?! Але примусили ж! Повірили! Як?! У чому секрет цього механізму одурманювання й упокорення народу? А ми? Ми, наші люди?..

На столі бюро щось запищало, чоловік у цивільному підвівся:

— Будь ласка, вас запрошують до керівництва. Підтримуючи ліктями штани, Ісаєв попрямував до дверей; проходячи повз чоловіка, сказав:

— У двадцять першому в цьому приміщенні працював Сироєжкін і його група, ті, хто потім узяв Савінкова.

…Нинішній кабінет, куди ввійшов Ісаєв, був разів у чотири більший, ніж усе приміщення групи Сироєжкіна; мабуть, об'єднали кілька кімнат.

За великим столом сидів огрядний, доладної статури чоловік; поношений піджак висів на одному із стільців, що стояли довкола великого столу засідань; сорочка на цьому здорованеві з симпатичним обличчям і дуже жвавими очима була запрана, м'ята, чорний галстук розпущений.

— Ну, здрастуйте, Всеволоде Володимировичу, — сказав він, — сідайте, я замовив каву й бутерброди. Наша баланда, мабуть, стоїть у вас поперек горла? Щойно картки скасували, що ж ви хочете, країна тільки починає оживати…

— Вона по-справжньому оживе, — озвався Ісаєв, — коли не саджатиме своїх солдатів в одиночки внутрішньої тюрми…

— І це правильно, — легко погодився чоловік. — Ви точно розставили акценти: «своїх солдатів». Чужих — будемо саджати й ставити до стінки.

— Доведіть, що я не «свій», — можете ставити до стінки.

— Ну, знаєте, в мене немає часу доводити вашу невинність! Це вам — карти в руки! Мені треба шпигунів ловити, бандерівців викурювати з лісів, мельниківців, литовських та естонських «чорних братів»… Хто це за нас робитиме?!

— Я хотів би знати, з ким розмовляю. Ви не відрекомендувались.

— Помічник хіба не сказав? Називайте мене генерал Іванов. Можете на ім'я та по батькові: Аркадій Аркадійович…

— Я хотів би спитати вас, у чому мене звинувачують? Я вже тут відпочиваю третій місяць, пора з'ясувати…

— Саме для цього я вас і запросив, Всеволоде Володимировичу.

Генерал поклав міцну руку на чотири папки, що лежали біля телефону, який відрізнявсь од усіх інших формою й кольором, уважно, з певним співчуттям подивився на Ісаєва, спитав, чи хоче його співрозмовник курити, вислухавши негативну відповідь, похитав головою: «Не всі мають таку силу волі, часом за одну затяжку таке починають плести, хоч вуха затикай…»

— Давайте по ділу, — Ісаєв говорив сухо, зовсім спокійно, бо розумів, що саме зараз почалася гра; він чув про це від Айсмана, прийом називався «тепло проти холоду».

— Давайте, — погодився той, що відрекомендувався «Аркадієм Аркадійовичем Івановим». — Усі документи, що нам пощастило зібрати на вас, довели до відома вищого керівництва. Мене уповноважили передати: майбутнє у ваших руках, Всеволоде Володимировичу…

— Як це?

Іванов на мить задумався, потім, не спускаючи очей з Ісаєва, подзвонив по телефону:

— Кава відміняється й бутерброди також. Пришліть перукаря, принесіть костюм, хороші туфлі, сорочку з галстуком і светр… Ми поїдемо обідати в готель «Москва». — Він по-дружньому підморгнув Ісаєву і, прикривши долонею мембрану, спитав: — Як ставитесь до такої перспективи, га?

Підвівшись з-за столу, генерал накинув на плечі потертий піджак:

— Учора повернувся з Лондона, погода там паскудна, морозить чогось, третю таблетку аспірину жую, хоча б не захворіти… До речі, те, що жодним словом не обмовилися на допитах про дружину й сина, свідчить, що ви правильно обрали лінію захисту: не показувати больові місця контрагенту. Але біда в тому, що всі ваші попередні розмови — на дачі — фіксувалися. Ми їх ретельно вивчили: міра щирості, ступінь прив'язаності до тих, кого так давно не бачили, отже, тепер нам ясно: всі ці тижні ви готувалися до бійки. Правильно, до речі, робили… Перемагає — сильний.

— Перемагає розумний.

— Це балачки, Всеволоде Володимировичу! Романтика, минуле століття… Думаєте, слідчий Каменева був розумніший за Льва Борисовича? Сильніший був! Владу мав! Право на вчинок! Тому й переміг… А ще ж молодий був, тридцять два роки лише… А ви, розумник, стільки напартачили протягом двох допитів, що вас з милом мий — не відмиєш… Хто творець Червоної Армії? Троцький? Ваші слова? Ваші. Ось вам вісім років тюрми за антирадянську пропаганду. Червону Армію створили Ленін і Сталін, а керував нею Йосиф Віссаріонович… Хто з Леніним їхав через Німеччину? Зінов'єв? Ваші слова? Ваші. Ще десять років — антирадянська пропаганда. На суді від своїх слів не відмовитесь? Не відмовитесь. А суд буде відкритий, публіка кричатиме, вимагаючи смерті мерзенному наклепникові, агентові гестапо, а в минулому зв'язковому між ворогами народу Постишевим і Блюхером з гітлерівським шпигуном Троцьким, — ви ж і ці свої показання підписали… І ми будемо змушені присудити вас за сукупністю до смертної кари, але після перемоги ми подобрішали, — смертну кару автоматом заміняємо на чверть століття таборів, цим ви себе вже забезпечили… І не винуватьте нас, ніхто вас за язик не тяг, а коли обрали принципову позицію — що ж, валяйте, виведемо на дуже відкритий суд десь на заводі, подивитесь на обличчя людей, переконаєтесь у тому, що ви пилинка, ніщо, отоді й здригнетесь…

Перукареві, що ввійшов, сказав:

— Побрийте з «шипром»… Стрижіть акуратно під напівбокс, скопіюйте той фасон, що я привіз вам з Лондона.

…Вони шпарко виїхали на «ЗІСі» з тюрми; біля ресторану «Іртиш», що навскоси від пам'ятника першодрукареві Івану Федорову, Іванов попросив пригальмувати, вийшов з машини перший, подав руку Ісаєву і посміхнувся: «Не хитає?», зачинив дверцята, кинув водієві:

— Подзвоню.

Максим Максимович відчув у горлі сльози: навколо юрмилися свої люди, він слухав російську мову, вона зливалася в якусь музику, він відчув у собі могутні такти «Богатирської симфонії», на мить зовсім забув, що його вивезли з тюрми, що це один з епізодів у тій роботі, яку проти нього ведуть, одна з фаз задуманої операції; він просто вбирав у себе обличчя людей, їхні голоси, сміх, зосередженість, радість, похмурість, квапливість; свої…