Вігілії, Андієвська Емма - читать онлайн без регистрации

Вігілії

5.00 + -

рейтинг книги

Шрифт:

ВІҐІЛІЇ

ВІҐІЛІЇ XXXVI

(Вечір над морем)

В надтрухлім світлі – селезінки реченьНад антрацитовим, що з моря, пасмом.Та на воді ще прямокутник пісні,Терпкий від видовжень, як від наврочень.Вогні, мов баклажани. Карк незручнийХоває берег в шмаття затрапезне, —Із волоцюгами валявся, бознаВ яких ровах незнаного сторіччя.Скінчилася щоденна пантоміма.Пляж, що з води – гранітними томами.Потоншав і пружинить, як фанера,Сховавши під каміння шкіру й норов.Все віддаляється. Лиш відсвіт на косіГадюкою, що власний хвіст куса.

ВІҐІЛІЇ XXXVIІ

Вхід? Брама смерти? Світловий пілон? —Не обрій, а суцільний – в гніздах – хрускіт.Й ледь – річище і тінь від тамариска. —Світ – перекотиполе і полин.Ліхтарня. Пристань. Водяна пилаПівмісяця, що – помисли – на ряску(Тлін – чи неіснування гумореска?),І тиша в пітьмі, як ацетиленЯк тяжко душу й розум – від оскоми.Як тісно між проходами вузькими.Між мурами, де пам’ять, як осуга,Вже, – не шкодуючи – назавжди – від усього.Що досі – забуття і летаргію. —Вбиваючи, смерть – воскрешає й гоїть.

ВІҐІЛІЇ XXXVІІI

Крило метелика – айва, з якої – плед.Що тягнеться з народжень до народжень.У срібло вхід: шляхів стрімка мережа,Де боржники, які – в обхід – від сплат.Крило метелика, гіркий і пізній плід.Що, не торкаючи, промінням ріже.Кути, які – на лябіринт віражу.Що зберігає Пасіфаї блуд.У лялечці сипке панікадило.Що оболонки тліну поскидалоЙ обвуглені перегортає сльози.Де щойно – по вузлах – пройшовся лазер.Розкрив метелик крила, як рояль. —Душа ще зріє, й порожньо в раю.

ВІҐІЛІЇ XXХІХ

Ніч не рухнеться й, наче в прірву, їде.Без коліщат – у виміри обтічні.Вже безпредметним стало нелетюче,Зник фюзеляж, висять шасі із вати.Що барвами – подекуда – як одуд.Звільнився світ від кліток і уточнень.Сплатив борги – і всю на вітер – здачу.Лиш де-не-де ще тліють мараведи.Змінилася вага і перспектива.Все погустішало – на дві, на три октави,І кожен кадр, як у німому фільмі.Відпало все настирливе й несхвальне,І решту – кіпоть – вимила гроза. —Твердь, скинувши старий комбінезон.Ключами наближається з низин.

ВІҐІЛІЇ XL

Ні світла, ані кроків на майдані.Ніч – наглухо – у володіння власні.Лише душа, як верховіття в лісі, —Все глибше й – далі – від тандит щоденних.Не місяць – еліпс. Крапле белладонна.Ще мить, – і шкірка зовнішнього лусне.Позаду – проминальне і облесне.Єдиний дзвін, що бамка щогодини.Все видовжилося й позатихало.І тільки серед обрисів похилих.На лінії, що ділить світле й темне.Громаддя слуху – сторожке й невтомне. —У снах маячать, хоч ніхто не спить.Як голос, віддалі. І нескінченна путь.

ВІҐІЛІЇ XLI

Від ночі – півобгризений маслак.Скрізь – існування ще дрібні реклямкиТа водограю ледь надтрухлі клунки,Де вже прийдешнього спалахують посли.Згортається в сувій – шляхетне й зле.Суцільний розпад там, де щойно клінкер.Найдовші пащеки (ковта весь світ) – маленьке.Де ще майбутнє – слизом, як масляк,І проминальність – у руці – мензурку,Що наближається, – мандрівна зірка, —І час від часу – збоку – зблисне кловня.Що від розлинного лишилася конклаву, —Луска огрудь, що їх – зелений град. —Гравців на видно. Видно тільки гру.

Віґілії XLII

На кригу – рух. Дня зупинивсь вітряк,Й одна за одною, як пара, перепони.Крізь плівку дійсности – з підводних скель – скорпени.Скидати форму добігає строк.Для змагунів – дедалі вужчий трек.Вогні і ціль, – їх поглина серпанок.В гранат завинена чекає Прозерпіна,Заки гравці – передостанній трюк.Кінців не видно. На всі боки – трусько.Замість світила ледь кіптюжить тріска.Нутро, неначе після золотухи.Світ відшвартовується так поволі й тихо.Розпавсь на тлін, хоч і стоїть квартал(Черв’як і в сріблі дірку провертів).Стерничий – і нікого на борту.

ВІҐІЛІЇ XLІII

(Анабазис)

Ще коло, ще пустеля, й караванУ присмерку – з барханів – ген – міжріччя,Де гнізда залишилися сорочіІ предки промовляють з домовин.Найдальші віддалі – ті уздовж власних вен.Найнезбагненніші – якнайпростіші речі, —Мости через провалля – без поруччя.Каміння, луни, потічок-ревун.Що Арарат? – Драконами – дрібниці.Піщина, що на всю потужність пнеться,Аби до світла боком притулитисьІ зупинити смерти вентилятор.Що вже – от-от – останній електрод.І трудиться, хоча – намарне – труд.

ВІГІЛІЇ XLIV

Лиш рибні голови, де вирував базар.Ножі змінили, виміри й касети.Будинки й вулиці проріджено крізь сито.Всі вчинки пітьмою виходять з амбразур.На площі тиші довшає пузир.Де ще дідок дошукується суті.Найменший обрис – рясно, – як пульсатор.І не бруківка, а бруски озер.Де з виводком – уздовж – блакитна квочка.Заходять інші вірування й звички.Й нічна сторожа, що – олію – в лямпу.По спиляному походжа Олімпу,Де тільки тіні на воді від пальТа човен, що – на той бік – за обол.

ВІҐІЛІЇ XLV

Долини духа спочивають в генах.Ще образ сплющений не вигорнувся в смугу.Речей поверхня тане, як засмага, —Так диня тиші стигне в сновиганні.Ще не набрали почуття розгону,Світ видимий ще розмовля на миґах.Є гірші від поразок перемоги,І світла найчорніші перегини.Над дійсністю – димок від кантилени.Одягнений, неначе в панцер, в луни.Весь на межі, на всю тональність кондорВідлічує у присмерку секунди(Годинник, що без гир і коліщат).Буття? Чи кинений на полі бою щит?

1 2 3