Чтение онлайн

Тепер Митька бігав по вулиці верхи на великій палиці з батогом у руках і по його радісному широкому обличчю Ваня побачив, що той знову щось знайшов.

– Здоров, – гукнув Митька. – Де був?

– Гуляв.

– А ти знаєш, що я знайшов? Я знайшов у лісі диню. Хрест-і-Бог, справжня диня. Вже жовтіє.

Справа ставала цікавою.

– Покажи, – запобігливо попрохав Ваня.

Митька скрутив дулю.

– А ось не хочеш? Сам з'їм. Здорова диня.

Митя весело зареготав i підстрибнув на своїй коняці, а Вані захотілось ударити його. Але Митька кинув сміятись i, підійшовши близько до Вані прошепотів йому на вухо:

– Я знаю, де Жучок.

Ваня аж похитнувся.

– Брешеш! Де?

– Eгe! Так i скажу. Дай свій чорненький пістолетик, тоді й скажу, Інакше й не проси.

Митька хльоснув батогом, сіпнув палицю й пострибав по вулиці, збиваючи ногами хмару пилу. Ваня постояв трохи на місці, а потім помаленьку пішов додому. Він був злий на Митьку, й йому не вірилось, щоб той знав, де Жучок.

Ваниного Жучка покусав скажений собака, i його вбили. Перед тим, як убити, Жучка прив'язали на подвір'ї на шворці й так держали два дні, щоб запевнитись, що він дійсно сказився.

Перший день Жучок поводився спокійно й тільки іноді починав голосно брехати, показуючи незадоволення з свого становища. Вані було заборонено підходити до собаки, й він здалеку дивився на його, не розуміючи, чого це Жучка прив'язали й до його не можна підійти й погратись, як колись. Коли ж Ваня виносив йому хліба, то Жучок хапав шматок на льоту, крутив хвостиком i скавучав.

На другий день Жучок не той став. Очі його наллялись кров'ю, зробились лютими й великими, й він хрипуче брехав i рвався зi шворки. Потім він підібрав під себе хвоста, підвів голову й завив спершу тихо й жалібно, а потім дико, нестримано, голосно. Ваня хотів заспокоїти його й виніс хліба. Жучок кинувся на хліб так, як кидається собака на шпурнутий на неї камінь, почав гризти хліб, розкидаючи його на вci боки i не перестаючи хрипіти й вити.

– Жучок, Жучок, – покликав собаку Ваня.

Жучок простяг до його голову й затуманеними очима подивився. В цім мовби невидючім погляді, в очах червоних i нетямущих, у розтуленім роті, з котрого текла слина, Ваня побачив те, що зветься скажениною. Ваня не знав i не розумів, що то воно є, але зразу серцем відчув, що то сила уперта й руйнуюча, i йому зробилось боязко. Він побіг до матері й промовив:

– Мамо, мамо, як Жучок дивиться...

Ваню випровадили гуляти, а Жучка застрелили й невідомо куди затягли. Ваня плакав, прохав показати Жучка, але його запевнили, що той зірвався з мотузка й забіг. Ваня повірив i заспокоївся.

А тепер Митька каже, що знає, де Жучок. Правда, він візме за те, що покаже, й біленького пістолика, трохи попсованого, але то не шкода. Ну, й на Жучка дуже кортіло подивитись. Після обіду Ваня взяв біленького пістолика, довго дивився на нього й думав. Почав було будувати залізницю, але справа не пішла гаразд. Тоді Ваня покликав Митьку и сказав:

– За цей пістолик покажи, де Жучок.

Митька покрутив пістолика в руках.

– Поганий, але однаково. Мати твоя не буде за нього питати? .

– Я скажу, що загубив.

– Добре. Ну, ходім.

– Куди?

– У ліс. Він там.

– Що ж він там робить?

– Як що? – засміявся Митька. – Biн же вбитий. Лежить.

Серце Вані застукотіло й на очі набігли сльози, але він нічого не сказав. Вони пішли.

Jlic був великий i густий. Хто входив у нього, той зразу потрапляв ніби в інший світ. За стіною дерев по один бік було житгя, сонце, день, а по другий – смерть, холодний вечір. Тхнуло вогкою землею й рослинністю; ноги шаруділи по cipo-жовтому торішньому листі й хрустіло сухе, додолу поспадале галуззя; дерева мовчазно підносили догори свої cipi стовбури, вкриті плісінню й мохом. Відкілясь неслось стрекотіння й дзижчання невидимих icтот, що жили в лici; це одноманітне стрекотіння й співи далеких пташок не порушали тиші, котра одвічно панувала в лici, а навпаки, додавали їй чогось закінченого, робили гармонійною.

Зверху, в темній гущавині сплетених в поцілунку верховіть, крізь котру не проходило світло найяснішого дня, бриніли співи самого nicy – сумні, як горе. Цi співи кликали до чогось величного й дивовижного, тільки не знати до чого. І скільки б не слухав – не почуєш, сюльки б не благав – не вблагаєш: не скаже ліс, до чого кличуть його співи – чарівні, як радощі.

Митька й Ваня взялись за руки.

– Мені боязно, – промовив Ваня. – Чого він шумить?

– Jlic? Правда, чого він шумить?

Обидва замислились i спинились.

– Я думаю, того, що йому боляче, – сказав Ваня.

– Мабуть. Ну, ходім швидше.

Вони дійшли до багновища. Ноги по кісточки грузли у липкому, холодному болоті, а повітря було таке важке, пройняте цвіллю рослин й пахощами яскравих болотяних квіток, що дихати було неприємно й тяжко. Тут, коло шелестуна-очерету, на потолоченій пухкій траві лежав Жучок. На боці в його, на тих місцях, куди влучив дріб, червоніла невеликими грудочками засохла кров. Над розпанаханим боком з неприємним гострим дзижчанням вилися зеленувато-золоті мухи, налякані появою двох страшних i незрозумілих для них істот. Потім мухи заспокоїлись, знову посідали на Жучка й почали бігати по крові, спиняючись то тут, то там, де траплялись смачні місця.

Очі в Жучка були заплющені, й він помаленьку, майже непомітно ніби дихав. Ваня одразу ж побачив, як ритмічно похитався його бік, вкритий мухами.

– Bin дихає! – окрикнув Ваня.

– Справді, – прошепотів Митька. – А я раніш не помітив. Bін ще живий.

Вони стояли, не знаючи, що робити.

– Знаєш що? – сказав Митька похмуро. – Давай доб'ємо його, щоб не мучився...

– Як доб'ємо? – спитав Ваня. – 3 пістолика не можна, бо він не вбиває.

– Не з пістолика... Просто камінням або кийками.

– Давай, – відповів Ваня й затремтів.

Побігли збирати каміння й натягли їx цілу купу. Першим кинув камінь Митька. Камінь важко й придушено вдарився об бік Жучка, сполохнувши мух; у багновищі заплигали жаби. Потім шпурнув камінь Ваня й не влучив. Камінь плюснувся об землю, й навкруги полетіли грудки cipoгo, рздкого болота.

Ваня ніби образився й, схопивши в руки скільки можна було камінців, підбіг до Жучка й на відстані кроку почав озвіріло бити його в голову, 6iк, живіт. Слідком за Ванею підбіг i Митька, й удвох вони шпурляли важке каміння важко одсапуючи, не пам'ятаючи нічого й не почуваючи іншого бажання, крім бажання влучити в Жучка й добити його. Обличчя в них стали довгасті й поблідли; іноді на їx проблискувало шаленство, а в широко разплющених очах свггилось щось тупе й дике. Коли не стало каміння, в їx руках з'явились товсті киї, й ці киї лягали на Жучка з одривчастим, задушеним ляскотом. У Митьки зяетів з голови кашкет, i розтріпане волосся при кожнім замаху києм підіймалоь догори; в ці менти Митька був страшний.