Варан
Шрифт:
– Та живий я! Сказали просто так – аби відчепились.
Варан лютився не знати на кого. Він інакше уявляв собі цю зустріч – з обіймами, сльозами, може, навіть обопільними…
Ніла сиділа в гамаку – доросла й чужа.
– То мені можна залишитись? – спитав Варан. – Чи коли вже мене стратили – прощавай, усе?
– Ні, – сказала Ніла ледь чутно. – Коли вже ти живий… заходь.
Розділ третій
Уночі Варану наснилось, що Імператор видав указ – нікого не випускати з Круглого Ікла, поки не знайдуть сховок із підробленими грішми.
Варану снилося, що довкола острова кільцем зімкнулися воєнні імператорські кораблі, а небо патрулюють вершники на криламах. І що наближається кінець сезону, а острів повен зневірених, злих, наляканих чужинців. І що наступає міжсезоння; м'яке сонце сезону стає білим і лютим, випалюючи каміння. Укриттів не стає, учорашні безтурботні відпочивальники тепер умирають під палючим промінням, їхні трупи спалюють на пристані…
Варан кричав і прокидався, і знову засинав, усе повертаючись у той самий сон. Мати, чергуючи поряд нього всю ніч, плакала й думала, що синові сняться жахи в'язниці.
Удень він ходив по острову. Вдивлявся в обличчя; усі були спокійні, безтурботні й веселі. Імператор не може так із нами вчинити, думав Варан. Імператорський маг, мешканець вежі, ну не такий уже безсердечний, щоб таке зробити…
Сезон закінчувався. Приїжджі скуповували – та що там, мели начисто – усі лаковані черепашки, різні прикраси з солі й каменю, малюнки з перламутру, гаманці й сумки зі шкіри ситухи, ковані рудокопські штукерії з Маленької…
Варан пройшов повз знайому ювелірну крамничку не зупиняючись. Менше за все йому хотілося бачити того самого ювеліра з його вигорілими бровами й залисинами на бронзовому від сонця лобі…
Добре б знайти тайник, думав Варан. І враз із жалем розумів: не можна. Коли саме я знайду «скарб» – потім уже не вдасться довести, що я перше ніколи не бачив цих фальшивих грошей…
Скоріше б закінчився сезон. Тоді життя переміниться, і все, що сталося, забудеться. І відступить проклята загроза – наказ Імператора про перетворення Круглого Ікла на одну велику тюрму…
Він прийшов у печеру до змійсих, коли сонце вже спускалось. Напередодні йому так і не вдалось добитися від хазяїна чіткої відповіді – чи ще потрібні його послуги, чи вже ні. За час, проведений у в'язниці, ніхто йому платити не збирався, це зрозуміло; але хоч півреала заробити на останніх відвідувачах – і в цій дрібниці відмовлять?
Він прийшов рішучий і злий. Хазяїн, навпаки, зустрів його приязно:
– Не ображайся, дружечку, буде для тебе робота, ось таки завтра й буде… Ніла наша з багатим горні за маршрутом пішла. Хлопець нетутешній, платить добре, – хазяїн чомусь підморгнув, – навіть більше, я тобі скажу, ніж добре, наші змієкрасуні стільки не коштують… І Нілі він, я зауважив, до вподоби. То чому б ні? Весь день на маршруті, я інших замовлень на сьогодні й не приймав. Повернуться ще не скоро… До смеркання декілька годинок є… То завтра Нілі я думаю перепочинок дати, а ти попрацюй.
Варан попрощався, пообіцяв з'явитися завтра на світанні. І пішов собі.
Уздовж дороги росли шиполисти – рослини прості й разом з тим поважні, ушановані зображенням на круглоіклівському княжому гербі. У міжсезоння вони подобали на врослі в землю чорні риб'ячі кістяки, зате в сезон вистрілювали навсібіч величезним листям і блідо-фіолетовими квітками без запаху. Квітка шиполисту була завбільшки з добрячий капелюх і, коли її зірвати, не в'янула три дні. Із листя ладнали намети, але головне – огорожі навколо чиїхось маєтків, тому що листя, виправдуючи назву, мало шипи й гачки, здатні поранити до крові.
Тепер, при кінці сезону, квіти шиполисту змінились на плоди – важкі кульки з навсібіч спрямованими голками. Щороку матері суворо-пресуворо забороняли дітям кидатися «шипиками», і щороку діти все-таки кидалися, іноді спотворюючи собі обличчя назавжди…
Навислий над дорогою шипчастий плід зачепів Варана по маківці. Ледве-ледве – навіть подряпини не залишивши.
Варан здригнувся.
Розсунувши голими руками колюче листя, побачив стовбур – «риб'ячий хребет» – і гілки, оманливо-тонкі.
Узявся за ту, що нависала над дорогою. Рвонув щосили. Гілка хруснула, але не піддалася.
Варан рвав і рвав, і виламував гілку, не зважаючи на колюче листя, яке било його по плечах, на те, що з роздряпаного вуха цівкою бігла кров. Шиполист був надзвичайно міцною рослиною – адже він ріс на камінні й боровся за життя від самого народження з насіння. Варан насідав, як буря, нещадно й сліпо, і кінець кінцем виламав галузку. Зашелестіло, падаючи на землю, листя. Глухо стукнув об дорогу плід.
Варан стояв і дивився на діло подряпаних рук своїх.
…А що йому до цього? Ніла може хоч усе Кругле Ікло водити в ту печеру, де суха трава й книга з розмитими сторінками… Сьогодні вона повела туди багатого горні. Кого водила раніше, поки Варан сидів у В'язничній Кишці? їх так багато, заможних, щедрих; хтось, може, і здобудеться на дорогий подарунок – намисто… На подарунок, що можна носити не ховаючись. Що його не заберуть вартівники, не звинуватять у шахрайстві чи злодійстві…
…А що йому до того?
Вона скаже: я не просила тебе ні про що. Жодних подарунків. Не думай, що я в чомусь винна, що ти через мене попав у халепу. Ти зазнав лиха через власну дурість і пиху… Ти піддонець, а я наполовину горні. Шануйся…
Кров із роздряпаного вуха заливала комірець тонкої нитяної сорочки – дорогої, між іншим, мати купила її на радощах – адже син повернувся… Варан помітив, що йде назад. Повільно, спотикаючись, але йде – до моря, до печер.
Він розвернув себе, як розвертають тачку. Додому, наказав. Мама чекає, і батько теж.