Великодушні грифи

Ось уже п’ятнадцять років гурріани утримували свою базу на зворотному боці Місяця.

Безпрецедентно, нечувано! Жодному гурріанинові навіть не снилося, що можна так довго баритися. Знезаражувальні загони були напоготові, напоготові вже п’ятнадцять років, ладні пробиватися крізь радіоактивні хмари й рятувати все, що вдалося б іще врятувати для решток уцілілих планетян. Звичайно, за належну оплату.

Але п’ятнадцять разів планета обкрутилася навколо свого Сонця. За кожен оберт супутник оббігав навколо планети неповних тринадцять разів. А от ядерна війна за весь цей час так і не настала.

У різних точках поверхні планети цивілізації великих приматів провадили вибухи ядерних бомб. Стратосфера планети стала на диво нагрітою радіоактивними залишками. Але — ніякої війни.

Деві-ен покладав палкі надії на своє зміщення. У цій експедиції (якщо її ще можна було так назвати по п’ятнадцяти роках непевності) він був уже четвертим головнокомандувачем, а тепер несказанно тішився з того, що має бути ще п’ятий. Тепер, коли рідний світ посилав Старшого наглядача для особистої оцінки ситуації, його зміщення могло настати швидко. Чудово!

Він стояв на поверхні Місяця, захищений оболонкою космічного скафандра, і думав про домівку, про Гуррію. Під плин роздумів його довгі тонкі руки безупинно рухалися, ніби тужили (мільйоннолітній інстинкт) за прарідними деревами. На зріст він мав лише три фути. Через засклений передній щиток шолома можна було бачити його чорне зморшкувате обличчя з м’ясистим рухливим носом точно по центру. Невеличкий кущик ріденької борідки вирізнявся сліпучою білістю. В задній частині скафандра, нижче середини, була опуклість, в якій зручно розмістився куций, немов обрубаний, гурріанський хвіст.

Звісно, Деві-ен сприймав свою зовнішність як належне, однак добре усвідомлював різницю між гурріанами та всіма іншими цивілізаціями Галактики. Лише гурріани були такими низькорослими, лише вони мали хвости, лише вони були вегетаріанцями; вони єдині уникли неминучої ядерної війни, яка занапастила всі інші відомі розумні різновиди.

Він стояв на оточеній стіною рівнині, яка простяглася на стільки миль, що підвищені по колу краї (на Гуррії цю рівнину, якби вона була меншою, назвали б кратером) ховалися за обрієм. Навпроти південного гребеня стіни, де завжди був якийсь прихисток від прямих променів Сонця, виросло місто. Воно, як звичайно, почалося з тимчасового табору, але з роками туди привезли жінок, і в ньому народилися діти. Тепер там були школи і технічно досконалі гідропонні господарства, велетенські резервуари для води, тобто все, як годиться місту в безповітряному світі.

Смішно! Все лише тому, що якась там планета має ядерну зброю і не розпочинає ядерної війни.

Старший наглядач, що незабаром прибуде, безперечно, майже одразу поставить те саме запитання, яке Деві-ен безнастанно, до знемоги ставив сам собі.

Чому ще не відбулася ядерна війна?

Деві-ен спостерігав за могутніми маувами, які саме готували майданчик для посадки, загладжували нерівності і викладали керамічний настил, призначений для поглинання гіператомних струменів при посадці з тим, щоб невигоди для пасажирів усередині корабля були мінімальними.

Навіть у своїх скафандрах мауви, здавалося, променіли силою, але це була сила самих лише м’язів. За маувами видніла дрібна фігурка гурріанина, який віддавав накази, а слухняні мауви підкорялися. Природно.

З усіх цивілізацій великих приматів раса маувів оплатила гонорар у найнезвичнішій валюті — частиною самих себе — охочіше, ніж матеріальними цінностями. З багатьох поглядів ця плата виявилася на диво корисною, кращою за сталь, алюміній чи рідкісні сполуки.

Ожив і жваво зацокотів приймач Деві-ена: «Корабель у зоні видимості, сер. Прибуде протягом години».

— Дуже добре, — сказав Деві-ен. — Приготуйте мій мобіль, щоб підвезли мене до корабля перед тим, як він почне сідати.

Йому зовсім не здавалося, що все дуже добре.

Прибув Старший наглядач, оточений особистим почтом з п’яти маувів. Вони вступили в місто разом з ним, по одному обабіч і троє ззаду. Допомогли йому скинути космічний скафандр, потім поскидали свої.

Їхні тіла, вкриті тонким шаром волосся, великі обличчя з грубими рисами, широкі носи і пласкі вилиці були відразливі, але не страшні. Хоч були вони вдвічі вищі і більш як удвічі ширші від гурріанів, у їхніх очах читалася ніяковість, цілковиту покору виказували пози, злегка нахилені жилаві шиї, байдуже звислі могутні руки.

Старший наглядач відпустив маувів, і вони строєм відійшли. Звичайно, охорона маувів була йому не потрібна, але пост вимагав п’ятиосібного супроводу, та й край!

За обідом чи під час майже нескінченного ритуалу вітання справ не торкалися. А коли годилося вже лягати спати, Старший наглядач причесав маленькими пальцями свій кущик борідки і спитав:

— Скільки нам ще доведеться чекати на цю планету, капітане?

Він помітно постарів. Волосся на передпліччях посивіло, а кущики на ліктях були майже такі самі білі, як і його борідка.

— Не можу сказати, Ваша Високосте, — скромно відповів Деві-ен. — Вони не вкладаються в стандартний розвиток.

— Це й так ясно. Головне, чому не вкладаються. Раді очевидно, що ваші звіти обіцяють більше, ніж дають. Ви висуваєте теорії, яким бракує обгрунтування. Нам на Гуррії все це вже набридло. Якщо ви знаєте щось таке, про що ви нам не повідомили, то настав час усе викласти.

— Ваша Високосте, справу нелегко з’ясувати. Нам бракує досвіду, ми не вміємо стежити за планетою протягом такого тривалого часу. Донедавна ми пильнували не за тим, за чим слід. Щороку ми сподівалися, що наступного спалахне ядерна війна, і лише під час мого керування ми взялися до інтенсивнішого вивчення мешканців. Принаймні одним окупилося тривале очікування: ми вивчили деякі основні їхні мови.

— Справді? Навіть не висаджуючись на планету?

— Ми записали кілька радіопередач, — пояснив Деві-ен, — тими кораблями, які проникли в атмосферу планети для спостереження, надто в перші роки. Я опрацював їх на лінгвістичних комп’ютерах, а весь останній рік намагався збагнути зміст усього того.

Старший наглядач глянув з подивом. Його манера триматися робила зайвими будь-які емоційні вигуки.

— І ви довідалися про щось цікаве?

— Може, й так, Ваша Високосте, але я виявив таку дивовижу, а фактаж на її підтвердження такий непевний, що я не відважився офіційно повідомляти про це у звітах.