Чтение онлайн

Наступного дня автоінспекція повідомила, що Степан Вікентійович Галинський є власником машини ГАЗ-24, номерний знак КИТ 63–01. Автомобіля, як було зазначено в документах автоінспекції, білого кольору. Стоянка машини — кооперативний гараж на Печерську.

Фотографію Бублика — Галинського взяли з його особистої справи, того ж дня передали до Івано-Франківська, а ще через день звідти прийшла офіційна відповідь, що Степан Вікентійович впізнаний Коржем, у якого він мешкав, і Дуфанцем, з яким продавав алюмінієвий лист.

Але в Одесі, як свідчила сестра Манжули й хлопчаки з радгоспного селища, злочинці їздили на “Волзі” вишневого кольору. Бублик же мав білу. Зрештою, майор з’ясував і це питання.

Вранці під виглядом інспектора протипожежної охорони Хаблак з’явився на платній автостоянці біля заводу “Вулкан”, де влітку стояла “Волга” Галинського. Пройшовся по ній разом з черговим, похвалив за зразковий порядок і зупинився біля білосніжної машини з номерами КИТ 63–01. Удав, що “Волга” сподобалася йому, погладив по відполірованому капоту, мовив:

— Блищить, як нова.

Черговий охоче підтримав розмову з пожежним начальником.

— Раніше подивилися б, — мовив, — ото була краса! Але її власник зрушений по фазі, бачите, колір не подобався, взяв та й перефарбував.

— А я його розумію, мені також до серця білий колір, — заперечив Хаблак.

— Як на мене, вишневий краще.

— То вона була вишневою?

— Я ж кажу: багатий колір. А він узяв і перефарбував.

Хаблак обійшов машину навколо. Схвалив:

— Ніколи не скажеш, що перефарбована. Видно, майстер класний. Не знаєте, хто? Бо мені треба…

— Знаю, — кивнув черговий, — цей чудик казав: якщо комусь треба, можна рекомендувати. Він свою “Волгу” на стоянці тільки влітку тримає — навпроти дому. Ще зимовий гараж має. На Печерську, десь біля студії кінохроніки. Там і майстерня з маляром — якийсь Лазар. Кажуть, один з найкращих у Києві.

Тепер усе зійшлося, як двічі два — чотири. Для повної ясності не вистачало тільки фотографії сліду протекторів Бубликової “Волги” — Хаблак присів біля передніх коліс, зазирнув під крило, наче хотів остаточно переконатися у високій професійній майстерності маляра, і аж засвистів від прикрості. На “Волзі” стояла зовсім нова гума…

Але ж хитрий цей Бублик, гадає, що не лишив жодного сліду — дурень, їх, зрештою, на десяток вистачить…

Хаблак поїхав до Дробахи. Івана Яковича довелося трохи почекати — мав бесіду з прокурором республіки. З’явився зосереджений і поважний, Хаблакові навіть здалося, що не варто розмовляти з ним про такі дрібниці, як перефарбована “Волга”, проте Дробаха, почувши цю новину, сердито стукнув себе кулаком по чолу.

— Не вчись розуму до старості, але до смерті, — мовив докірливо. — Ми вже скільки шукаємо ту кляту вишневу “Волгу”, а воно, виявляється, от що. Бачите, машина зареєстрована в Бублика як біла, перефарбував у вишневу і автоінспекцію не повідомив, а тепер знову біла… Мали передбачити й такий варіант — раніше б вийшли на Бублика.

— Головне, все ж вийшли, — заперечив Хаблак.

— Ні, дорогенький, на власних помилках мусимо вчитися. То що ж ви пропонуєте?

— Брати Бублика ранувато.

— Слушно, Сергію Антоновичу, навіть вельми слушно. Можемо довести тільки факти спекуляції громадянином Галинським листовим алюмінієм, за це можна й треба арештувати, але прямих доказів того, що він причетний до вбивства Манжули, нема. Те, що перефарбував “Волгу”, ні про що не говорить, лише побічний доказ.

— Крім того, не знаємо, хто співучасник убивства, — погодився Хаблак. — Чоловік, схожий на Енгібаряна.

— Треба подивитися за Бубликом, — вирішив Дробаха. — Встановити коло його знайомств і зв’язків. То більше, що є цікаве повідомлення Коренчука. Наш юний колега вийшов на завод, через який спекулянти одержували алюміній. Працівники ВБРСВ уже сидять там, знаєте, як кажуть наші підопічні: розкручують динаму…

— І арешт Бублика може насторожити декого?

— Отож. Там пахне великою аферою, прокурор республіки взяв справу на контроль.

Хаблак подумав і зауважив:

— По-моєму, Бублик у цій компанії не головний. Я вже доповідав: існує якийсь Президент. Крім того, мусить же хтось виділяти тому заводові алюміній. Я, правда, в цьому слабо розбираюсь, то парафія ВБРСВ, але інтуїція підказує…

— Правильно підказує, — ствердив Дробаха. — Отже, домовились, громадянин, що іменується Бубликом, нехай догулює. Під вашим пильним наглядом.

— Нікуди не дінеться, — запевнив Хаблак.

16. Президент призначив Шилінгові побачення на Аскольдовій могилі. Прогулювався по алеї, що вела від входу до ротонди — тут завжди багатолюдно, стоять автобуси, вештаються туристи, і екскурсоводи розповідають їм..

Про що саме розповідають екскурсоводи, Президента не цікавило. Був, кажуть, якийсь князь, ну й що? Скільки цих князів вешталося тут, по Дніпру й придніпровських кручах, кляті експлуататори трудового народу, душили свободу й демократію… А демократію Президент любив і поважав, трактуючи її, правда, досить своєрідно, — як можливість особисто для нього робити все, що завгодно: купувати, продавати, не гребуючи нічим, аби мати зиск, аби якомога більше нагребти грошей і щоб робити це, не боячись різних слідчих, обехеесівців, прокурорів, не критися, а ходити з піднятою головою, так, як там, на заході, — був би він уже членом правління якогось банку або справжнім президентом, про якого говорять відкрито й з повагою, а не пошепки.

Шилінг шикарно підкотив на “Ладі”, за кермом якої сиділа жінка. Спочатку Президент не звернув на неї уваги, цей Шилінг відомий бабій, йому раз плюнути закадрити будь-яку жінку, Бублик казав: може організувати на різні смаки.

Але жінка вийшла з машини слідом за Шилінгом, і Президент подумав, що кращої за неї не бачив давно. Не сопливе дівча, жінка під тридцять, довгонога, грудаста, може, ледь-ледь із зайвиною, але те, що треба. І несе свої принади, як найдорожчі реліквії. Певно, знає собі ціну й справді коштує недешево.