Чтение онлайн

Знову стілець зарипів під бригадиром, він помовчав трохи, буцім зважувався, але одповів твердо:

— У нас з вибухівкою глухо. Точно кажу.

— Тоді вибач, Пилипе… — Парторг надкусив олівець, тепер весь кінець його був обгризений. — Іди й працюй.

Коли бригадир вийшов, Хаблак запитав:

— Давно у вас Пилип?..

— Ви йому не повірили?

— Не маю підстав.

— От і я не маю. Хочете поговорити з Червичем?

— Хочу.

Парторг пішов до дверей, аби покликати дівчину, яка вже бігала за бригадиром, але вони розчинилися і до кімнати боком протиснувся Пилип.

— Забув щось? — запитав парторг.

Бригадир, не відповідаючи, пройшов до свого стільця, але не сів, взявся тільки за спинку, наче хотів зламати, й сказав вибачально:

— Ви вже, Герасиме Спиридоновичу, не сердьтеся. Не хотів я, бо тягатимуть і неприємності всякі… Тому й казав, що глухо. А воно, вибачте, було. Тільки, скажу вам, — кинув погляд на Хаблака, — при чому тут банда? Ну, рибу глушили. Митько вибухівку взяв, батько в нього рибалить і місця знає, то три відра риби привіз.

— Рибу, кажеш? — рвучко обернувся до Лучкая парторг. — Сучий сину ти, Пилипе, й відповідатимеш!

— Воно так, — похнюпився Пилип. — Міг би й не признатися, однак, думаю: про банду казали… А в нас — риба.

— А рибу що, можна глушити?

Пилип відірвав руки від стільця, мабуть, хотів розвести їх, але тільки безнадійно махнув правицею. Мовив:

— Певно, також неправильно…

— Покличте Червича, — попросив парторга Хаблак. Той пішов сам, Пилип посунув за ним, та Хаблак затримав його.

— Посидьте, — наказав, — бо розмова, здається, починається серйозна.

— Подумаєш, три відра риби… — зневажливо гмикнув бригадир.

Майор не відповів. Згадав потрощені вибухом валізи в аеропорту: вбито вантажника. І сталося це через злочинне недбальство цього телепня в комбінезоні.

Парторг пропустив до кімнати поперед себе хлопця в береті, ковбойці й линялих джинсах. Той пройшов до середини приміщення і зупинив погляд на майорові.

— Ви кликали? — запитав. — Бо Герасим Спиридонович каже: хтось приїхав і хоче побалакати.

— Дмитро Лук’янович Червич?

— Увесь перед вами.

— Для чого брали в Лучкая вибухівку?

Червич кинув погляд на бригадира, наче питаючи, як повестися, але той не подав йому жодного знаку, й Червич зовсім щиро здивувався:

— Для чого мені вибухівка?

— Питаю: брали?

— Ні.

— Не огинайся, Митько, — сказав Лучкай. — Брав, то признавайся.

— Коли брали й для чого? — запитав Хаблак.

— Батько попросив… — якось одразу зів’яв Червич. — Рибу глушити. І нам дав…

— Коли?

— З місяць тому.

— Точніше.

Червич поворушив губами, немов вираховував, і сам запитав у Лучкая:

— Коли, Пилипе?

— Тижнів три.

— Точно, на початку місяця, першого чи другого.

“За тиждень до вибуху”, — відзначив Хаблак. Усе сходилося, і майор мовив:

— Зараз ми складемо протокол. Попереджаю, що відповідатимете за неправдиві показання… — Обігнув стіл і дістав з портфеля бланки. — Прошу сідати, бо справа ця не така вже й коротка…

У другій половині дня Хаблак зустрівся з Дробахою і доповів про події в кар’єрі. Тепер не було ніякого сумніву, що майже всі нитки злочину в їхніх руках — наступного дня вирішили арештувати Бублика й Рукавичку. Дробаха взяв також постанову на обшук у квартирі Червича-старшого. Хаблакові лишилося тільки домовитися про деталі операції з Каштановим, і він повернувся до управління.

Черговий подав майорові записаний на клаптику паперу номер телефону. Підморгнув дещо фамільярно й повідомив:

— Вам, товаришу майор. Якась дамочка вже двічі дзвонила. По голосу відчуваю — симпатична.

Хаблак узяв папірець.

— А що ви ще відчуваєте? — запитав.

— Буде у вас побачення з гарною дівчиною.

— Теж мені — пророк, — зневажливо кинув Хаблак, — звичайно, коли вже дзвонить… — Він піднявся до своєї кімнати й подзвонив Каштанову. Однак полковник кудись поїхав, пообіцявши вернутися тільки наприкінці дня. Тоді Хаблак набрав номер, зазначений у папірці. Назвався і справді почув досить приємний голос.

— Так, я дзвонила вам і маю справу. Пам’ятаєте, Юлія Трояновська? Ви ще приїжджали до мене в Дубовці…

Майор одразу згадав її: попелясте волосся в сонячних променях, сад, квіти й засмагла жінка в гойдалці. Точно, черговий не помилився — симпатична, навіть вродлива. Але що їй потрібно? Вони з’ясували тоді всі питання, і, звичайно, Юлія Трояновська не має ніякого відношення до вибуху.

— Так, я пам’ятаю вас, — відповів. — І слухаю, Юліє Олександрівно.

— Навіть так?.. — в її голосі прозвучали грайливі нотки. — У вас чудова пам’ять, майоре.

— Не скаржуся.

— Чи не могли б ви приділити мені кілька хвилин?

— Звичайно. Приїжджайте. Я замовлю перепустку.

— Чи не краще зустрітися десь в іншому місці?

— Прошу, навпроти нас — сквер.

— Знаю. Через півгодини?

— Мене це влаштовує.

Трояновська запізнилася, Хаблак лаявся крізь зуби, сидячи в сквері на лавці, ну, був би він хоча б закоханим, але чекати якусь навіжену жінку з-за нікчемної розмови, котра, певно, нічого не дасть…