Чтение онлайн

Венклевіц притиснув капелюха до грудей і мовив, зазираючи Мохнюкові у вічі:

— У Нойкірхені було все спокійно. Це можуть підтвердити жителі села. А невже націонал-соціалістів притягатимуть до відповідальності? Тільки за те, що вони були членами партії?

Бобрьонок махнув рукою: мабуть, цьому фашистові важко пояснити, чим саме він завинив, і не тільки перед своїм народом. А Венклевіц подивився на нього жалісливо, наче від Бобрьонка таки залежала його доля і судитимуть його чи не сьогодні. Нараз, мабуть, рятівна думка майнула в нього, бо потягнувся до майора й мовив упевнено:

— Ви переконаєтесь у моїй лояльності, пане офіцер.

— У селі криється злочинець, — похмуро мовив Бобрьонок, вислухавши тлумачення цього довгого речення, мовленого мало не урочисто. — І найкращий спосіб довести свою лояльність — знайти його.

— Він нікуди не подінеться! — пообіцяв ортсгрупенляйтер. — Якщо справді є в селі і його бачили наші люди. До речі, вертається Зепп Кунц, — вказав на чоловіка, що поспішав до них, — і ми зараз усе знатимемо.

Ортсгрупенляйтер натягнув капелюха, крадькома зиркнувши, яке враження це справить на офіцерів, упевнився, що вони не звернули уваги на цю його дещо демонстративну акцію, і ступив назустріч кульгавому чоловікові, який аж захекався від заповзяття.

Бобрьонок подивувався метаморфозі, котра за якийсь мент відбулася із Венклевіцом: дивився владно і, здається, став навіть трохи огряднішим і вищим.

— Ну? — запитав кульгавого.

— Невтішні новини, гер ортсгрупенляйтер, — пробелькотів той. — Ніхто не бачив у селі стороннього.

— А в Вернера Хайнріха ти був?

— І він не бачив.

— А Штібер?

— Із ним розмовляв, а він опитував сусідів.

Венклевіц нерішуче озирнувся на офіцерів.

— Ви чули? — запитав у Мохнюка.

— Проте злочинець мусить бути в селі. Інакше йому просто нема куди подітися…

Ортсгрупенляйтер подумав трохи й мовив:

— Зараз я побалакаю ще з фрау Шерінг. У неї таке око, що бачить крізь стіни… — тицьнув пальцем у будинок навпроти. — Може, пан офіцер бажає пройти зі мною?

Ортсгрупенляйтер посунув через дорогу, та Бобрьонок раптом зупинив його рішучим жестом. Принюхався і запитав:

— Ви нічого не відчуваєте?

Венклевіц зігнувся і знову зняв капелюха.

— Що я маю відчувати, пане офіцер?

— Запах… Наче хтось палить…

Венклевіц знизав плечима.

— На вулиці тепло, й навряд чи хто затопив пічку. Хіба що плиту…

— Пахне горілою матерією, — сказав Бобрьонок упевнено. Принюхався і додав: — Так, палять одяг, здається, там — он, бачите, димок з труби… — вказав на дім за півсотні метрів.

— Там мешкає фрау Штрюбінг, — пояснив ортсгрупенляйтер.

Мохнюк зрозумів, що саме має на увазі Бобрьонок. Запитав:

— Фрау Штрюбінг самотня?

— Більшість жінок Нойкірхена тепер самотні, — пояснив Венклевіц. — Як і у всій Німеччині. Мала двох східних робітниць, та вони днями втекли…

Мохнюк застережливо підвів руку. Подумав: якщо Валбіцин переховується саме в тому домі, голими руками його не візьмеш: має пістолет з кількома патронами. До того ж у разі небезпеки може кинути в пічку списки з сейфа. Отже, треба перехитрувати його.

— Хто така фрау Штрюбінг? — запитав.

— Порядна жінка, її чоловік, єфрейтор Штрюбінг, загинув два роки тому, роботяща, віддана рейхові… — затнувся, — я хотів сказати, що нічого підозрілого за нею не помічалося.

— Ви можете обережно викликати її сюди? — присунувся до ортсгрупенляйтера Мохнюк. — Певно, саме в її домі і заховався тип, якого ми розшукуємо. Врахуйте, він озброєний, та ми все одно візьмемо його. Але ви можете прислужитися нам, і самі розумієте…

— Так, я розумію! — аж розцвів Венклевіц. — Я викличу фрау Штрюбінг сюди так, що той чоловік, коли він справді в домі, нічого не запідозрить. А Гертруда — розумна жінка, і ми з нею домовимось.

Він так і сказав “ми”, начебто прилучаючись до операції розшукувачів. Мохнюк помітив цей маневр ортсгрупенляйтера, посміхнувся ледь помітно, та заперечувати не став. Зрештою, успіх справи деякою мірою залежав і від спритності та витримки Венклевіца. Перезирнувся з Бобрьонком і, побачивши його схвальний погляд, легенько підштовхнув ортсгрупенляйтера.

— Давайте…

Дивився, як чимчикує той вузеньким асфальтовим тротуаром, прокладеним попід самісінькими парканами, почекав, поки порівнявся з садибою фрау Штрюбінг, метнувся слідом і зайняв позицію далі за садибою, звідки проглядалися всі підходи до будинку. Тепер вони з Бобрьонком контролювали місцевість — відразу за садибою починалися городи, й непомітно вислизнути з будинку не могла б і кішка.

Минуло кілька хвилин, як ортсгрупенляйтер зник у домі, — вони тягнулися довго, й Бобрьонок почав уже тривожитися, нарешті двері грюкнули, на ганок вийшла жінка в темному жакеті й капелюшку, за нею — Венклевіц. Ортсгрупенляйтер увічливо подав жінці руку й допоміг спуститися сходами, забіг уперед і відчинив хвіртку, зовсім як запобігливий чоловік, котрий нічого не бачить на світі, крім своєї вродливої половини.

Бобрьонок дав знак Мохнюкові стежити за садибою, а сам відступив до “віліса”, що його оберігав Мишко. Дивився, як прямує до нього жінка — йде, не відводячи погляду, пряма й напружена, наче побачила якесь диво чи страховисько. Зупинилася за кілька кроків, та ортсгрупенляйтер дещо безцеремонно підштовхнув її ближче до майора й мовив:

— Оце фрау Штрюбінг, яку ви хотіли бачити.

Бобрьонок нахилився до Мишка, який сидів на задньому сидінні, й запитав:

— Зможеш перекладати?