Вибух
Шрифт:
— Я не жартую, Федю. — Лапський поклав ногу на ногу, погойдав нею, з задоволенням дивлячись на блискучий носок лакованого туфля. — Оця шльондра, Надька Наконечна, намовляє офіціантів і свою п’ятірку сьогодні не внесла.
Директор безжурно махнув рукою.
— Звільнимо! — вирішив. — Надьку звільнимо, й з кінцями.
— Не вийде.
— Це чому ж? Запишемо доганяку — знайдемо за що, потім розгляне профком, а я — наказ. На скарги клієнтів спишемо.
— Ні, — похитав головою Лапський, — ця пройда язиката, комсомольська совість у неї, бачите, заговорила, піде по інстанціях, а нам це зовсім не потрібно.
— Що ж робити?
Тепер Валерій Савич побачив справжню тривогу в директорових очах. Відпив коньяку й мовив тоном, що виключав заперечення:
— Зробиш так, Федю. Наконечній замість догани — подяку. І у відпустку її, я вже домовився з профкомом, путівку до Одеси виділили. Санаторій, тепле море, пляж — усе це передовикам виробництва.
Директор незадоволено покрутив головою.
— Повернеться — на шию сяде.
— Ні, — блиснув очима Лапський. — Не повернеться.
— Це чому ж?
— А ти щось придумай. Цілий місяць на роздуми. Висуни її кудись, як передовика виробництва. Надька до того ж студентка торговельного інституту, їй рости треба, а не в офіціантках бігати.
— Важко, — сумно заперечив директор. — Вона ж у нас не так давно…
Лапський розізлився.
— А мені, гадаєш, легко було їй путівку вибити? — вигукнув. — Люди роками працюють, а тут… І все ж зробив!
— Путівка — в наших руках, а висунення від тресту залежить. Непевна справа…
Лапський подумав, що директор на цей раз має рацію. Але ж відмова сплачувати щоденну десятку чи п’ятірку — тільки початок. Зрештою, ці десятки — на дрібні витрати директорові й ще декому, аби мовчали.
Основне ж джерело їхніх прибутків (його та завідуючої виробництвом Утки) зовсім інше, про нього не знають ні директор, ні офіціантки. Правда, можливо, хтось і здогадується, приміром, Надька, тому слід негайно і в корені знищити крамолу — Надія Наконечна не повинна повернутися до ресторану.
Валерій Савич насупився: зрештою, є різні способи, однак про них не мусить знати ніхто, навіть цей телепень у директоровому кріслі.
І ще: треба обговорити цю проблему з Уткою. Розумна жінка, енергійна й рішуча. Світла голова, вміє знайти підхід до людини. Не розкидається грішми — одному п’ятірочку, другому — червоненьку, і все тишком-нишком, акуратно, всі дякують їй і кланяються.
А за що, спитати б?
Лапський самовдоволено посміхнувся. У них все організовано, усе продумано й зважене. Ну, хто може навіть уявити, що в основному всі махінації робляться не в ресторані, а в скромній їдальні самообслуговування на першому поверсі?
У ресторані — ажур, ресторан — під ковпаком трестівських ревізорів та працівників відділу боротьби з розкрадачами. Те, що офіціант припише до рахунку карбованця чи десятку, то його особиста справа: спіймався — відповідай, офіціантові можна записати догану, звільнити з роботи, навіть, у крайньому разі, коли вже точно схопили за руку, віддати під суд…
Усе правильно, і він перший виступить на загальних зборах колективу з гнівним засудженням негідної поведінки любителя чайових.
А що: знай, у кого брати. Для цього ти поставлений тут, для цього й бігаєш з чорним метеликом чи хилитаєш стегнами, знай, перед ким хилитати, — клієнт мусить платити за все…
Навіть за вареники з м’ясом чи звичайною картоплею, нараз подумав Валерій Савич, подумав не без задоволення, бо знав, скільки вони з шановною Ганною Бориславівною нагребли на цих варениках. Не беручи до уваги вже біфштекси, відбивні, закуски…
Не полічити страв, які з’їдаються у звичайній їдальні самообслуговування — і хто може знати, що з кожного вареника чи біфштекса йде відрахування…
Від цих думок Валерію Савичу зробилося приємно і водночас жахно, жахно за своє світле майбутнє. Можливо, подумав, варто й зупинитися — нагребли вже досить: самих ощадних книжок на пред’явника — десять. І кожна — на сім тисяч.
А колись же солодкою мрією було — п’ятдесят тисяч. П’ятдесят — і крапка. Сума видавалася недосяжною, її вистачило б на все життя, безбідне, навіть комфортабельне. Однак він давно вже визначив нову цифру, даючи слово зупинитися на ній і знаючи, що нічого з цього не вийде, бо заплутався в грошах, килимах, сервізах, кришталі та ювелірних виробах, як павук у власних тенетах.
Та й що для них з Уткою золото? Ганна Бориславівна розповідала: позавчора їхала в переповненому тролейбусі й загубила золотий годинник з браслетом. Так навіть і не нахилилася. Спробуй розштовхати пасажирів!
Лапський подумав: він би все ж розштовхав, бо не такий гордий, як Утка.
От клята баба, розуму й пихи вистачить на десятьох, і це — з таким прізвищем!..
Валерій Савич допив коньяк і покрутив у м’ясистих пальцях кришталевий келишок.
— Отже, — мовив якось невизначено, — я тебе, Федю, попередив. То й роби висновки. — Зітхнув і підвівся, знаючи, що вирішувати за директора доведеться йому, Валерієві Савичу Лапському. Що ж, він витерпить і не таку халепу, як з цією офіціанточкою.
Борис приніс усе одразу: каву, пляшку мінеральної води, бутерброд і тістечко. Хаблак з задоволенням випив півсклянки холодної води і показав Борисові очима на крісло поруч.
— Сідайте, — попросив, — бо якось незручно розмовляти не на рівних.
Шафран присів на краєчок крісла, наче приготувався скочити за найменшої тривоги, і очікувально втупився в Хаблака. Майор не став випробовувати його терпіння:
— Надя розповіла дещо про ваші порядки. Ну, про щоденні п’ятірки та десятки Лапському.