Волинь
Шрифт:
Глядачі не можуть всидіти на місці. Очі у всіх загорілися, руки й ноги затремтіли, кожна жилка напружилась, мов струна. Так би хотілося й собі зірватись та закрутитись у тому шаленому танці. А музика все тне, все жене вперед… Танцюристи ось-ось зірвуться й відлетять від землі.
А коли скінчився танець, все, що було в залі, вибухло буревієм радості й захоплення. Заплескали, загукали, замахали руками. Вийшли на сцену всі гравці, а на них посипались квіти. За сцену тиснуться всі, хто може, щоб привітати Володька й інших. Андрій Андрійович вдоволений своїми артистами. Всі веселі, піднесені, захоплені. Сотні очей сяють нестримною радістю.
— Гарно! Чудово! Молодці! Показали себе! — тиснуть Володькові руку. Навіть комендант поліції і той стратив свою насупленість і прийшов на сцену.
— Добже, добже! — сказав він.
Габель приніс своїй племінниці цілий оберемок жоржин, повняків, айстр. Володько дістав китицю від Галі, Жені та Саші. Оля від Андрія Андрійовича, навіть Лінкерт потиснув руку Романом й буркнув:
— Шкода, що й ви не вдарили гопака…
Володько відходить набік і присідає. Він втомлений танцем. З чола сочиться рясно піт і тече по обличчю, але з огляду на грим обтертися не можна. Він до глибини душі зворушений і вдоволений. Намагався, напружувався, не шкодував своїх сил, але кажуть, що було добре.
Одначе нема часу відпочивати. У залі знову рейвах. Виносять лавки, очищають місце для танців. Люди виходять надвір, але ніхто не йде додому. Вечір темний. Десь-не-десь мигне на небі зірка, щоб за хвилину знову сховатися. Музика готується, дівчата чепуряться й оглядаються на своїх…
Володько встав і почав робити порядки. На сцені за лаштунками повно людей, хоч вони зовсім не мають що тут робити. Гравці змивають барви, переодягаються. Ось на залі вдарила музика й Володько пішов відкрити танок. Он стоїть Женя. Стрічки, корсет, вишивки… Веселі, сині очі… Взяв її й закрутився в буйному колі вальса. Яка вона легка, тонка й звинна. Вона не ходить, а літає. Земля сама тікає з-під ніг, а цілий світ, мов каруселя, крутиться. За ними пішли й інші. Спочатку Олег, Оля, Роман, Галя, а далі численні Гольденберги, за ними відважніші парубки. По часі вже не було місця, й Володько з Женею виступили та відійшли за сцену.
— Панно Женю! Вам так це личить! — шепнув Володько майже на вухо Жені, вказуючи на її вбрання.
— Та невже? — жартом відповіла Женя. Мовляв, сама знаю. Вона все жартує з Володька, не бере його поважно. Вона нікого не бере поважно. Для неї все жарт, ціле життя, весь світ.
Від'їжджала Неоніла Андріянівна. Сказала, що хоче попрощатись і з Володьком. Підійшов до неї.
— Да, да! Далжна атдать справєдлівость. Андрей Андрєїч всегда гаваріл, что ви талант. Да свіданія і благадарю!
Володько цілує старій руку, дякує, що відвідала такий скромний, селянський театр…
Сергій приніс касу. Цілий мішок паперових грошей. Ніхто не сподівався, що матимуть такий збір. Володько перебрав гроші й відтинки квитків, а Сергія послав за горілкою для музик. Габель заробить перший, а без цього не можна обійтись.
Володько почав розкладати гроші на купки й рахувати. Стане на залу, на всі видатки, і зістанеться для «Просвіти». Ах, як буде чудово, коли на другий тиждень Володько з'явиться в Крем'янці й передасть «Просвіті» стільки грошей.
— Володю! Ах, ви, мошенник. Запросили мене на танець і забули! — Це Женя. Коло Володька нікого нема, всі пішли танцювати. На столі маленька нафтова лампочка й купи лапатих зім'ятих банкнотів.
— Ах, Женю! Дивіться! Тут сто тисяч! Купа марок. Це ж ми витанцювали. Рахуйте!
Женя також захоплюється купою грошей. Бере пачку й швидко маленькими прозорими пальцями рахує. Володько рахує також. Вона часто його перебиває, обоє збиваються й починають спочатку. Женя весело сміється, б'є його по руках.
На сцені виграє музика танець, у залі танцюють, але Володько не чує того. Женя також швидко забула про танець. За лаштунки прибігає Олег.
— Олег! Ви не танцюєте? — кидає Женя між рахунками, дивиться на нього, а пальці її швидко перебирають папірці.
— З ким? — питає Олег.
— … двадцять один, двадцять два, двадцять три… Боже мій! З Розою, з Неонілою Адріянівною, з Галею, з Олею, зо мною, з дівчатами… Тьху! Чотири, п'ять… Проклята лампа. Так мало світла…
— Йду! Танцюю! — крикнув Олег і вибіг.
— Ах! — вирвалось у Жені, і вона відірвала очі від грошей.
— Що, Женю? — спохватився Володько.
— Злякалась. Ні, то парик. Фу, яка я дурна! — вона дивилась просто на Володька. Він не міг видержати її погляду, червонів, дивився на другий маленький столик. Там перуки, барви, маски… І раптом Женя збирає всі полічені гроші в одну купу й гукає: — Володю! Дивіться! Володьку!
Володько здригнувсь і поглянув на неї. Вона тримала на руці купу грошей, але дивилась на нього.
— Нате! — сказала. — Ви сьогодні принц, багач, красунь! Ви… — увірвала, але одразу додала: — чудовий! Я вас люблю, Володю!
Вона це хотіла сказати жартом. Вона говорила таке всім. Але це вирвалось у неї по-українському, через те вийшло трішки інакше. Це вона також відчула й густо почервоніла. Одна її рука лежала на столі з грішми, і Женя помітила, що вона тремтить, і що Володько бачить це також.
— Ах, це дурне! Нате гроші! Ходім. Тут нікого нема! — викрикнула вона вривно й схвильовано. Володько встиг сказати:
— Панно Женю! Дякую за ваші очі! Я їх буду носити з собою.
Він взяв від неї гроші й запхав до всіх кишень.
— Підем в танець! — сказав швидко.
— Підем!
Взяв її руку й потиснув. Вона швидко, нервово відповіла. Зніяковілі обоє й просто через сцену коло музик вийшли. Музики саме урвали танець. Володько й Женя лишились у всіх на очах. Хтось гукнув: «Женю!» Другий (це був Олег) крикнув: «Володьку!» і всі голосно, рясно заплескали. «Козачка! Козачка!» — загукали. Але Женя, червона, мов жарина, вирвала від Володька свою руку й плигнула між публіку. Володько вернувся назад за лаштунки.
Це сталось несподівано, і через те схвилювало Володька. Підійшов до столу й присів на стілець. Ліва рука лягла на столі. Чув неспокій, тремтіння… Боявся, що ось зараз сюди ввірвуться люди й побачать його таким. Одночасно було йому приємно й весело. Ріс, горів і, здавалось, виповняв собою цілий простір.