Чтение онлайн

— Да? — кричить учитель. — Ах, ви! Як ви смієте відбирати від нього його річ?

— А чого він б'ється? — жаліється Радіон.

— Бився ти? — питає учитель Володька.

— Ні. Я сидів отут і писав, а вони напали на мене. Учитель наказав бути тихо і якщо будуть далі битися — усіх поставить на коліна. Хлопчиська втихомирились і почався «урок».

На цей раз писали. Учитель написав на класній дошці ряд паличок і сказав, щоб кожний заповнив свою дощину такими паличками з обох боків. І сам вийшов.

Хлопці взялися до роботи. Кожний нагнувся над своєю табличкою і старанно виводить палички. Першим записав свою дощину Володько. Хведотові не йшло писання зовсім. Він написав кілька кривих кілків і це заповнило цілу його дошку. Володько рішив йому допомогти, взяв його дощину, витер, що там на ній було, і вмить заповнив її своїм письмом.

Решта хлопців так само не зовсім з честю вив'язалися зі свого завдання. Стрічки у них вийшли нерівні, палички криві, в Омеляна вийшло мало що краще, ніж у Хведота. Усі вони із заздрістю дивляться на Володькове писання, а згодом Євген каже потиху:

— Ти! Дерман! Напиши мені, завтра дам плацка.

— Добре, — .згодився одразу Володько. Узяв його дощину і дуже скоро заповнив її паличками. Це йшло йому без найменших труднощів. Написав і вдоволений — можливо, не будуть до нього чіплятися.

Інші на це дивились заздрісне, і їм захотілось, щоб і в них було так гарно написано. Почали облягати Володька. Той обіцяє принести пампушок, той добрих яблук. Володько брав табличку за табличкою і заповняв їх паличками. Хлопці вдоволені. Сидять і чекають учителя.

Увійшов учитель.

— Ну, що? Написали?

— Написали, господін учітєль! — відповіли всі.

— Ну, ну… Побачимо. Покажи! Першим сидів Володько, біля нього Хведот, за ними решта троє. Учитель переглянув Володькове писання.

— Харашо! — похвалив. — А ти? — до Хведота. Також похвалив. До Євгена:

— Ти вже старший. Хорошо, хорошо! Лістопадський? — Радіон показав і своє.

— Добре, — каже учитель. Перейшов до Омеляна… І тут чомусь нараз зупинився.

— А що це у вас усіх зовсім однаково вийшло? — враз питає, дивиться по всіх лицях, Володько вже хвилюється, Хведот почервонів, мов буряк. Учитель догадується.

— Хто писав? — питає. — Ти, Євгене?

— Нєт! Я нє пісал, — мимрить Євген.

— Ну, а хто? Признаєтесь, не покараю, не признаєтесь — всі на коліна. Малий Довбенко? Хто написав? Хведот устав і ледве вимовив від хвилювання:

— Воводько…

— А! Он як! Ну, що ж ти, Володько, тепер скажеш?

Володько встав і мовчить.

— Ну? Кажи! Чому не признався? Володько мовчить.

— Де ти так навчився писати?

— Дома, — відповів Володько.

— Чи ти не знаєш, що у школі кожний має сам за себе робити завдання? Розумієш? — Володько кивнув головою. — Ну, от. А тому, що не призналися — дістанете кару. Ви всі три на коліна! Ти, малий, (Хведот) до кута! А ти, Володьку, стій отут за лавицею, і стійте, поки не прийду. — І учитель вийшов.

Сумно стало у класі, а найгірше Володькові. Йому дуже прикро, що вже з перших днів його покарано. А до того, що хоча «стояти за лавою» вважається найлегшою карою, одначе лавиці так зроблені, що стояти за ними дуже невигідно. Краще вже дійсно стояти на колінах. Євген, Омелян і Радіон натомість нічого собі з того не роблять, видно, їм це не первина, стоять собі носом до грубки, щипають один одного, сміються. Хведот дуже поважно і спокійно стоїть у своєму куті спиною до класу, його сірі штанята залатані, на весь задок, великою білою латкою, а до того вони йому спадають.

По часі рипнули двері. Учитель.

— Ну, досить! На місця! Будемо вчитися! — сказав він, відчинив шафу і почав у ній довго поратись. Володько, що сидів спереду, може туди заглянути. Боже, стільки книг, повно книг — великих, малих, усіляких! На одній з полиць якась дивна куля на підставці, що то може бути?

Учитель дістав якусь картину, повісив її на класній дошці, пояснює, що на ній намальовано «Благословення дітей Ісусом Христом», і оповідає, як то до Христа приходили діти, як то старші забороняли їм приходити, і як то Христос сказав, щоб діти прийшли до нього і він їх благословив. Потім учитель просив декого переказати зміст свого оповідання, найкраще пописався знов-таки Володько, найгірше Хведот, і коли скінчилась лекція, на нього знов напав Радіон, що той так навмисне говорить, а що так казати на Христа є гріх.

Хведотові недалеко до плачу, Володько не на жарт сердиться.

— Ви погані хлопці, — каже він, — Чого ви до нього чіпляєтесь? Більше я вам ніколи нічого не зроблю!

— А навіщо він так на Бога каже?

— Бо він ще малий.

Хлопці лишають Хведота і біжать надвір. Володько з Хведотом вийшли також на ганок. Омелян щось бабрається у квітах біля ганку, там, видно, росте молоденький плющ, і Омелян вириває одну галузку. На це надбіг Євген і кричить:

— Омеляне! Що ти зробив? Дадуть тобі господін учитель. Омелян бачить, що зле.

— То, — каже, — він, отой малий дерман зробив.

— Ах, ти! — кидається Євген до Хведота. — Що ти зробив?

Хведот отетерів зовсім, а Володько не видержав більше, зіскочив з ганку і накинувся на Омеляна.

— Брешеш ти! То ти сам зробив! — і Володько вдарив його. Євген і Радіон накинулись на Володька.

— Бий! Бий! — кричали вони. — Бий дермана. Володько лютує, вся його соромливість зникає, він міцний, звинний, рішучий, на нього з усіх боків нападають, але він дає собі добре раду, гатить на всі боки кулаками, ногами, вириває з плота кілок і мастить ним кого попало.

З кімнати учителя відкривається вікно і в нім показується жіноча голова. Це пані учителька.

— Ах, ви шибеники! — пищить голова. — Що ви топчетесь мені по квітах! Мефодій! Мефодій! — загукала вона на чоловіка.

Той одразу з'явився на ганку, хлопці розсипались, Володько весь червоний стоїть зі своїм кілком у руках.

— Що там сталося? Гей, ви! — гукає учитель. Євген, Радіон і Омелян навперейми почали оповідати, як було, Володько мовчить, а Хведот плаче.

— Довбенку! — гукає учитель. — А що ти на це?