Чтение онлайн

Ех, як гримнула війна. Суша і море звелися й вдарились. Звірі земні і морські чудовиська стялися у герці жахливої смерті. І побілив цар! Полонив свою бранку, відніс її у «хороми» з хрусталю і каміння дорогого і поклав на троні своїм півмертву…

«У труби тоді трубили, в дзвони тоді дзвонили, били гармати двадцять один раз! Пир тоді дав цар Берендєй усьому світові на славу — пир на весь мир! Вино рікою текло, страви заморські давали, музики грали хвалу славному-преславному великому царю й государю. І при тому я також був, мед, пиво пив, по губах текло, а в рот… так! У рот не попало. Да!..» — і рвучко труснувши головою, закінчив оповідач.

— Браво, Аніско! — гримнуло зо всіх боків, — Браво! Браво! От, сукин син! Про того… як його! Про султана! Про султана! — кричать з натовпу. — Давай, брат, про султана! Говори!

— Про султана, так про султана! — обтираючи чоло долонею і змінивши тон і мову, заговорив Онисько. Перше говорив московсько-українською мішаниною. Останні слова розмазав повільною полтавською говіркою.

— Виходь сюди, козачня! — крикнув він. — Огню, стола! Клади огонь!

І десяток воячні кинулося класти багаття. Дрова вже були приготовані. Запалили сухий трусок і полум'я замаяло по вояцьких подобизнах.

З'явився стіл, лампа, якась книжка. Вийшли з натовпу з тузин козарлюг і без слова зайняли місця навколо столу. Одні стоять, інші сидять, ще інші, оперті черевом на стіл, напівлежать.

Тиша. Приходить вістун — проголошує:

— Славні козаки! Великий султан, володар турецький, грецький, македонський і єгипетський вислав до вас своїх послів з грамотою.

— Го-го-го! — зареготали козаки. — Давай його сюди! Приходять посли. Це у вивернутих шинелях вояки з позав'язуваними рушниками головами. Один з них бундючне розгортає довгий папір і згучним, глухим, повільним голосом проголошує:

— Я, великий султан турецький, грецький, македонський і єгипетський володар… такий-то й такий, намісник Аллаха і т. д.

Велетенський натовп завмер. Не чути ні одного згуку. Вояки, дівчата, діти — все заніміло з цікавості, все пнеться навшпиньки, щоб хоч одним оком глянути на небувалу комедію.

Серед великої тиші слова султанського післанця звучать натхнено й урочисто. Палає вогонь. Обличчя тих, що мають щастя стояти спереду, палають огненною барвою. У безвітряному просторі дим товстючим стовпом зводиться догори і там десь під зорями розводиться у бузово-сталевому склепінні.

Козаки вислухують грамоту і починають писати відповідь, натовп розсідається від реготу. З його середини уривно виривається: — Македонський дурень!

— Ха-ха-ха! — в один голос реве натовп.

— …Свиняче ухо!

— Xa-xa-xa! — rororo!..

— …Кобилячий хвіст!..

— Xa-xa-xa!

— …а нашого Бога блазень!..

— Xa-xa-xa!..

— …числа не знаєм, бо календаря не маєм, місяць на небі, а день такий у нас, як і у вас — поцілуй ось куди нас!..

Тут уже дівки, молодиці, бородаті вояки присідають до землі, тримаються за животи і регочуть, — регочуть.

Писав листа той саме Онисько, що перед тим оповідав про Берендея.

Володькові він видався чимсь надлюдським. Він пробився наперед, стоїть в дуже невигідному місці, бо зі всієї сили мусить опиратися напорові ззаду, від чого аж мліють і тремтять ноги, але все-таки він не пропустив ні одного слова, ні одної, здавалося, рисочки на обличчі оповідача.

Після рухнула загальна гульня під гармонію. Вояки хватають дівок, цупко тримають їх у дужих руках і викручують буревійну польку. Викрики, висвисти, дівочі вивиски лунають долиною.

Зійшов велетенський, надутий місяць і зупинився над вільхами двірського ставу. Палає багаття. До нього підкидають грубечі комердяки, сипляться снопами іскри, рухи гармонії вилітають з ворохобного натовпу на вільний простір і розкладаються по долині приманливою, пориваючою луною.

Пізно вночі вертався Володько з товаришами додому. По долині, по дорозі, не дивлячись на пізню добу, вешталися вояки. Де-не-де чути жіночі хіхи та ха-хи. Там десь на другому взгір'ю голосний дівочий регіт: «Ха-ха-хаааа!..» — аж покотилося.

Ніч ясна, холоднувата. З неба зриваються і падають у чорну землю зорі. На траві холодна роса. Хлопців пробирає, вони знизують плечима, швидко стрибають босими ногами по росі.

Перед ними мигають п'ятами гурточок дівчаток. Хлопці прискорили біг. Ті відчули, що їх хочуть нагнати, вивиснули, наподоблюючи великих дівок, і дрібно залопотіли підошвами по землі. Хлопці ще придали духу…

Біжать, вигукують, от-от наженуть. Ще мить, ще хвилька…

— Ай! Що ти. Я тобі дам! Як скажу мамі, то побачиш… Володько і собі розхоробрився. Викрикнувши якусь примовку, він увігнався у саму середину дівчаток і навіть одважився схопити одну за плечі.

Та різко, пронизливо вискнула і Володькові руки відсахнулися, ніби він схопив за щось гаряче… То була Ганка. Він виразно пізнав її, але не зупинився, не промовив ні одного слова, а якмога скорше вирвався наперед і побіг, мов дикий кінь. За ним побігли усі хутірські хлопчики і дівчатка.

Бігом, бігом вперед! Бігли на гору, повз школу, повз дякову хату, повз шкальню. Зупинився Володько, аж коли був за селом перед своїм хутором. Хведот біг також за ним. Обидва засапалися, розігрілися. Хведот щось хотів говорити, але Володькові не до гутірки.

Пережите цього вечора вплинуло на нього надзвичайно. Ще ніколи в житті не бачив він кращого оповідача і кращої «комедії». Після танці і… і та сама Ганка… Чи помітила і вона його?

Мабуть, ні… Напевно, ні. Він так скажено біг.

Дещо неприємно вразили його слова одного сільського, свого-таки «москаля», що був ранений і прийшов «на поправку».

— Сукини сини! — казав він. — Кашожери мордаті! Хіба вони знають, що таке війна? От зібрав би їх, сволоту чортову, та післав у перву лінію; там, сукин син, один з другим загуляв би.