Чтение онлайн

Що нажили досвідом, що чули від інших, надумали-нагадали самі - природним шляхом склалося у прості прагматичні формули, зайві для нових товарно-грошових часів. Що сталося - немає про що довго балакати! Ну, що вони бачили - усе життя, вважай, тут, на Комсомолі безвиїзно товклися. Та й кому розказувати?

Нового - хіба що похорони.

–  Хутір геть вимирає, - бідкалася мати.
– Залишилося нас на совхозі душ двадцять, та й то - більше пенсіонери. Уже немає кому викопати яму та винести на цвинтар. Ото хіба що на поминках й робимо перекличку…

Вони, радгоспні жінки, не хотіли бути якимись інакшими, інакшими й не були. Не вимагали від цього земного світу, перемолоченого компартійними ціпами, більше ніж він їм дав. “У нас баба - не жінка”. Голодовки, війну, Сталіна, “димократію” - пережили, чоловіків - поховали (“Ото тільки й пожила після нього!”), на шиї в дітей не сидять (хати свої, город під боком!) - то й добре.

Душа болить за “непутящих дітей” та землю, занедбані чорноземи-годувальниці. Їх поля, здобрені потом, піснею-молитвою своєму споконвічному Храму природи, - не важливо, хто в “церкві” правив службу. Що ж то воно робиться, куди начальство дивиться?

Звідси, від своєї хати - ні кроку. Молодими були - усе за неї трималися, а перед Синдикатом - і поготів. Старість відчуває, що про неї насправді думає молодість: лишні, віджили своє, пора звільнити місце під сонцем, поступитися полем іншим ланковим. Стерти з тіла всі принади жіночості, випустити на волю болячки, встигнути забути, що таке бажання. Щоб уже ніколи ні в кого не викликати заздрощів. Немає бажань - немає зазіхань, немає страждань. Сухе дерево краще горить…

Антон не став ворушити той світ. Хай доживають у спокої, спогадах про свої “такі веселі” молоді роки, хай от так радісно святкують Маковея, язичницького бога Маку.

Цікаво, як сприйняли б метаморфозу ті семеро святих братів-мучеників Маккавеєвих, їх мати Соломонія та фанатичний учитель-зілот Єлезар із Єрусалима? Які саме в цей день 166 року ще до Різдва Христового страшною смертю й постали проти язичницьких ідолів. Нібито відстояли Закон Божий, віру у пришестя Спасителя? Іронія історії - за що боролися!?

Щоправда, одні джерела - штибу православного церковного календаря - стверджують: гнів нечестивого сирійського царя Антіоха Єпіфана викликали відмова ортодоксальної єврейської родини їсти всупереч вірі свинину, спротив намаганням чи то осквернити зоровавелевий храм Господень, чи то привернути іудеїв-протохристиян до поклоніння Зевсу Олімпійському, назвати імператора Риму богом (у маккавеєвих був свій єдиний утаємничений від Слова Бог: Саваот, він же Яхве, Га-Шем, Елокіт, йод-хе-вав-хе). З інших джерел випливало: родина полягла за “злочинні зв’язки” з репресованими родичами - царственим сімейством Маккавеєвих. Мовляв, саме в 166 році й саме вони необачно підняли першу національновизвольну революцію в Ізраїлі, от ні за що, ні про що й постраждали від “сталінського” режиму. Недаремно Іонафан Маккавей трохи пізніше нібито став першосвященником ієрусалимського храму…

Щоправда, ніде не гарантувалося, що учительзілот Єлизар був “саме тим Єлизаром”. Бо “саме той” загинув разом з останніми героїчними захисниками-самогубцями фортеці Масада аж два століття потому, десь у 70 році вже нашої ери. І перша висадка римських легіонів у Палестині, виявляється, відбулася також пізніше - на ціле століття від революції Маккавеїв. Власне імперією з боголиким імператором Рим став лише у 27 році до нашої ери.

То як на селі: доки дійде чутка з однієї хати до іншої - святі іудеї-Маккавеї стають опіумним українським Маковеєм. А істина?! Як воно тоді, понад 2000 років тому, відбувалося насправді?

Який стосунок має фанатичне сімейство власне до Ісуса Христа і християнства? Чому тут, нібито у християнських українських степах так змиршавіли, вивітрилися, оязичнилися і ця історія, і багато іншого з того, що називають православною вірою?

Слово, слово… правослов’я… “Правь” - назва слов’янського язичницького світу богів… Виходить, християнське православ’я означає: “слава язичницькому світу богів”? А “коляда”, тобто Новий рік за старим стилем, - знову від язичницького “коло-да”, тобто “новий цикл, народження Сонця”. “Не-коло” - свято святого Ніколи (Миколая), переддень католицького Різдва, що припадає на 24-25 грудня, період астрономічного рівносонцестояння, - народження Сонця. На цю ж дату дивним чином приходиться поява на світ усіх головних богів і містичних месій у багатьох інших дохристиянських релігіях, починаючи з древнього Єгипту, шумерів, ассірійців, персів, вавилонян…

Десь ще вичитав: того ж таки дня народився навіть Вакх, древньогрецький бог вина, розваг і, за деякими містеріями, - бог Сонця, з тіла якого створений Всесвіт. Пишуть, що він також творив великі чудеса, зокрема перетворював воду на вино, їхав на чолі тріумфальної ходи на віслюку, був приречений Титанами на смерть і воскрес із мертвих…

У нас, у них - старий стиль, новий… Невже і святі речі не оминули метаморфози грішного земного Слова? 46-річний Антон Омелянович Веремій, цілком прагматичний і успішний столичний газетяр, принагідно полюбляв політати от так, “уві сні й наяву”. “Цвяхи” номера, тиражі, рекламне наповнення декількох видань медіа-холдингу, марнотні змагання за виживання… Та як не відмахувався - Воно час від часу дзижчало над вухом, мов настирлива муха. Правду кажуть: як не тримайся за “базис”, - рано чи пізно все одно “надбудова” спитає… І що характерно: подібні “невиробничі питання” наздоганяли, зазвичай, тоді, коли залишав столицю. За роботою - комфортно, ніколи, та й у багатому Києві, заставленому банками, казино й церквами, існує бодай ілюзія ду шевного затишку. “Свята життя” - і ти на ньому ніби не лишній…

Від’їхав сотню кілометрів за Окружну…

Навідувався до села й рідні на день-два. Для себе подумки пояснював - ніби писав статтю, приблизно так: “…не витримую занурення у безпросвітність убогості, занедбаності й щодалі занепаду радгоспного життя”, - крапка. І справді - щоразу повертався додому розбитим, хворим від побаченого та почутого. Як не дивно, щоразу наливалася і нестерпно боліла вроджена, з квасолину родимка на маківці голови (яка, до речі, завжди доставляла клопоту перукарям з елітного салону “Коте”).

Чому така безбожність - невже в цьому винні лише 80 років правління атеїстів-комуняк? Після них спливло он скільки часу, а тут, на селі, нічого не змінюється. Час ніби завмер. Немає голоду, війни - от і добре!

Чому б у його радгоспі не поставити, наприклад, церкву? Була б церква - та ж тітка Дуська з тією ж тіткою Марією знали б достеменно: празник іудейсько-християнських святих Маккавеїв - це не веселе опіумно-коржисте застілля на честь якогось там не існуючого місцевого Маковея. Люди поклали життя за віру! Чекай, як там було?

Другим після учителя, ні, першим перед учителем пішов на страту найстарший син Соломонії Авім.

Цар наказав відрізати йому язика, здерти з тіла шкіру, відтяти руки й ноги, а потім кинути ще живий обрубок на розжарений сковорідень - усе це на очах бідної матері. Такою ж страшною смертю полягли ще п’ятеро хлопців. Коли дійшла черга до сьомого, наймолодшого, Антіох запропонував Соломонії схилити свою останню кровиночку до зречення віри, мовляв, хай їй хоч один залишиться живим. Мати не погодилася. “Прийми, сину, смерть, щоб я по милості Божій знову знайшла тебе з братами твоїми”.