Чтение онлайн

…І вони зупинилися знову. На краю невеликої галявини, затопленої місячним сяйвом. Звідти линув тихий і ніжний дівочий спів… Він причаровував і навіть не руйнував тиші, але від нього тиша вже не була ні тяжкою, ні нестерпною.

Посередині галявини стояла оголена дівчина. Йогодівчина… Вона стояла, огорнута пеленою місячного світла, яке прозорими хвилями струменіло навколо неї. Її чорне волосся, укрите срібними цятками, легко колихалось, підхоплене місячним подихом. Повільно, обома руками вона черпала срібне світло і вбирала у своє тіло. Вона засмагала й купалася водночас.

Волонтер відчув, що божеволіє.

Сержант Вук випустив свій автомат і, немов дитина, плутаючись ногами у траві, пішов до дівчини, простягаючи до неї свої руки. Він йшов, і на його обличчі розпливалась божевільна щаслива усмішка.

Волонтер, заворожений і цим видовищем, і дивним співом, закляк на місці. Автомат випав з його рук і нечутно зник у траві.

А сержант Вук вже стояв на колінах перед дівчиною, охопивши руками її стегна, притиснувшись обличчям до її лона. Дівчина засміялась і нахилилась над ним. Її чорне волосся закрило його голову…

— Ні! — закричав капітан Горан. — Ні! Мора!

Цей крик вивів волонтера із стану заціпеніння. Він озирнувся — капітан Горан повільно підіймав свою зброю.

Коротко торохнула автоматна черга. Сержант Вук коротко тіпнувся й повільно завалився на бік, розкинувши руки. На його почорнілому обличчі, немовби пофарбованому волоссям дівчини, закляк вираз жаху й насолоди…

Капітан Горан безсило опустив автомат. Дівчина стояла над мертвим сержантом. Вона дивилась на капітана й посміхалась. Той тремтячими руками знову підняв автомат. Але вистрілити не встиг. Волонтер кинувся на нього, збив з ніг, і вони, учепившись в горлянки один одному, покотились по землі…

Усе щезло. Місяць, спів, галявина, ліс. Все закрутилось і звелось у одне божевільне чорне коло. Потім знову спалах засліпив волонтера. І знову запала темрява й тиша…

Волонтер відчув, що його горлянку вже ніхто не тримає. Сам капітан десь щез. А він сидів на землі. Навколо панувала така темрява, що він ледь міг побачити власні долоні. Тримаючись за горло, хриплячи, ледь ковтаючи повітря, волонтер підвівся й пішов навмання, раз у раз наштовхуючись на дерева.

За кілька годин блукання він знесилено зупинився. Перед ним чорніла галявина й будинок, звідки вони втрьох вирушили на початку ночі… І волонтер зрозумів, що він потрапив у прокляте коло, сповнене страждання й відчаю, смерті та безвиході… Він постояв декілька хвилин і вперше в житті відчув, що хоче вмерти, бо вже знав якимось знанням, яке народилося задовго до нього, що тільки смерть, хоч і ненадовго, але допоможе йому видертися із цього кола…

Волонтер безсило опустив руки й нахилив голову, байдуже дивлячись у темряву, яка заманливо коливалась під ногами…

Він згадав про гранати, які ще залишались у хаті.

Тремтячими ногами ступив вперед.

Так… дійти до хати… одягнути білу сорочку… сісти за стіл… згадати музику, яку чув вночі… Подумати про всіх хороших людей, яких знав у своєму житті… А потім висмикнути кільце… І знов побачити дівчину…

Але побачив її раніше. Точніше, спочатку почув спів, і заворожено підняв очі. На цей раз не було сліпучого місячного світла, і тиша не примушувала божеволіти.

Дівчина стояла посеред галявини… Не зловісне сяйво огортало її — воно було м’яким і лагідним… На ній була довга біла сорочка, вона знову співала… Хіба що тільки чорне волосся так само коливалось, буцім ніжні невидимі руки грали із ним…

І волонтер побачив, як світла срібляста доріжка пролягає від неї до нього. Він обережно ступив на цю доріжку. Навколо знову зависла темрява. Щезли й галявина, і будинок, і ліс навколо…

…Він ішов хитким світлим місточком до неї, обережно, але нестримно крокуючи до дівчини посеред безмежної безодні всесвіту. На його обличчі грала божевільна усмішка. До неї залишалося всього кілька кроків, але він все не міг подолати їх. Йшов і йшов… А вона все віддалялась і віддалялась, не зрушуючи з місця… Волонтер майже біг, простягаючи до неї руки, з його грудей вихоплювався німий крик… Вона теж тягнулася до нього. Її пальці були білі, майже прозорі. Волонтер прагнув одного — добігти до неї, стати на коліна, обхопити стегна, примусити заклякнути на місці й не відпускати, аж поки цей всесвіт не зникне. Наздогнати, схопити, тримати, забути про себе, знайти спокій і безпеку, міцно обійнявши свою наречену…

…Він не наздогнав її…

…Ще усього кілька міліметрів залишалось між кінчиками їх пальців…

…Вона зникла…

…Останнє, що він почув — «Дем…»

…Вона щось намагалася сказати? Чи кликала його якимось забутим ім’ям?

…Він не знав.

…Але вона зникла, а навколо сірів ранок, і розбитий асфальт простягався перед ним…

На дорозі стояв бронетранспортер із блакитними емблемами миротворчих сил ООН. Два солдати в синіх касках виникли десь з-поза зеленого борту, підійшли до нього, похмуро й ліниво штовхали стволами автоматів, ламаною англійською мовою, крізь яку пробивався виразний польський акцент, запитували — хто ж він такий…

…Коли волонтер зміг повернутись до буття, підняв голову, й на чергове запитання, знайоме ще зі школи — What is your name?— тихо відповів: «Дем»…