Чтение онлайн

— Такі фантазії видаються мені надуманими, — сказав я із сумнівом у голосі. — Бо в такий спосіб ми зрештою можемо дійти до припущення, що він був посланцем з іншої планети. Можливо, його послали сюди вивчати нас, а потім, він повернувся до свого рідного світу, прихопивши із собою твою матір і твого брата.

Синтія лише подивилася на мене. Очі в неї досі були якісь затуманені.

— Я, звичайно ж, пожартував, — сказав я тоном вибачення.

Ейбеґнел повернув нас — мене передусім — назад до реальності.

— Це не належить до моїх робочих гіпотез.

— Тоді які ж ваші гіпотези? — запитав я.

Він відпив кави.

— Я міг би тепер запропонувати їх із півдесятка на тому невеличкому матеріалі, який маю на даний момент, — сказав він. — Може, ваш батько жив не під своїм власним ім’ям? Може, він утікав від якогось дивного минулого? Кримінального, можливо? Чи Вінс Флемінґ завдав якоїсь шкоди вашій родині в той вечір? Чи була кримінальна мережа його батька якось пов’язана з минулим вашого батька, яке йому щастило приховувати до того часу?

— Реально ми нічого не знаємо, чи не так? — запитала Синтія.

Ейбеґнел стомлено відкинувся на подушки кушетки.

— Я знаю тільки те, що в наступні кілька днів кількість запитань, на які немає відповіді в цій справі, зросте в геометричній прогресії. І насамперед я маю вас запитати, чи хочете ви, щоб я продовжив своє розслідування? Ви вже витратили кількасот доларів на мої зусилля, а незабаром може дійти до тисяч. Якщо ви скажете, щоб на цьому я зупинився, я так і зроблю. Я облишу цю справу й подам вам звіт, чого досяг на даний момент. Або я можу копати далі. Усе залежить від вашого рішення.

Синтія вже почала відкривати рот, але перш ніж вона озвалася, я сказав:

— Ми хочемо, щоб ви продовжували.

— Гаразд, — сказав він. — Чому б нам не домовитися, що ви надаєте мені ще два дні? Поки що мені їх вистачить. Я думаю, наступні сорок вісім годин дадуть нам змогу визначити, чи зможу я досягти істотного прогресу в цій справі.

— Гаразд, — погодився я.

— Я думаю, мені треба буде глибше дослідити природу того Вінса Флемінґа. Місіс Арчер, як ви гадаєте? Чи міг той чоловік — власне, він був ще зовсім юний у тому 1983 році — завдати шкоди вашій родині?

Вона замислилася на мить.

— Після того як я пережила все те, що довелося мені пережити, не можу не дійти висновку, що все можливо.

— Так, це добре — бути відкритим для всіх можливостей. Дякую вам за каву.

Перед тим як піти, Ейбеґнел повернув Синтії коробку з її пам’ятними речами. Синтія зачинила двері, коли він пішов, потім обернулася до мене й запитала:

— Ким був мій батько? Ким, у біса, був мій батько?

А я подумав про твір Джейн Скейвуло. Про те, що ми чужі одне одному, про те, як часто буває, що ми зовсім мало знаємо про тих людей, які живуть поруч із нами.

Упродовж двадцяти п’яти років Синтія терпіла біль і тривогу, пов’язані зі зникненням її родини, не маючи ані найменшого уявлення про те, що могло з нею трапитись. І хоч ми досі не мали відповіді на це запитання, проте уламки інформації стали випливати на поверхню, немов дошки від корабля, який затонув багато років тому. Це були відомості про те, що батько Синтії міг жити під вигаданим ім’ям, що минуле Вінса Флемінґа, певно, було набагато чорнішим, аніж вона спочатку думала. Дивний телефонний дзвінок, таємнича поява речі, що її Синтія впізнала як капелюх Клейтона Біджа. Чоловік, який уночі стежив за їхнім домом. Розповідь Тес про те, що протягом певного часу вона одержувала з анонімного джерела конверти з грішми, які надсилалися їй на оплату навчання Синтії.

Я відчував, що настав час, коли Синтія мала довідатися й про це. І подумав, що буде краще, коли вона довідається про це від самої Тес.

Під час вечері ми намагалися не згадувати про ті питання, які поставив перед нами візит Ейбеґнела. Ми обоє мали відчуття, що дозволили Ґрейс довідатися надто багато про все це. Вона постійно мала свій радар напоготові, підбираючи одного дня якийсь шматочок інформації й зіставляючи його з другим, який могла почути пізніше. Ми боялися, що обговорення історії Синтії, меркантильна ясновидиця, розслідування Ейбеґнела, усі ці речі можуть навіяти Ґрейс почуття тривоги, примусити її боятися, що якоїсь ночі всі ми зникнемо, викрадені прибульцем з іншої планети.

Та хоч як ми намагалися уникати цієї теми, Ґрейс нерідко порушувала її сама.

— А де капелюх? — запитала вона, проковтнувши ложку картопляного пюре.

— Що? — перепитала Синтія.

— Капелюх. Капелюх твого батька. Той капелюх, якого він тут залишив. Де він?

— Я поклала його до шафи, — сказала вона.

— Я можу його побачити?

— Ні, — сказала Синтія. — З ним не можна гратися.

— Я не хотіла з ним гратися. Я хотіла лише глянути на нього.

— Я не хочу, щоб ти з ним гралася, ані дивилася на нього, ані доторкалася! — відрубала Синтія, втративши терпець.

Ґрейс замовкла й повернулася до свого картопляного пюре.

Синтія перебувала на межі стурбованості й тривоги. Та й як вона могла зберегти спокій, довідавшись лише годину тому, що чоловік, якого вона протягом усього свого життя знала як Клейтона Біджа, насправді міг бути зовсім не Клейтоном Біджем?

— Гадаю, — сказав я, — нам треба поїхати сьогодні до Тес.

— А й справді, — погодилася Ґрейс, — поїдемо навідати тітку Тес.

Синтія, наче прокинувшись від глибокого сну, сказала:

— Завтра. Я думала, ти сказав, що ми поїдемо до неї завтра.

— Я це казав. Але тепер вважаю, що було б добре побачитися з нею сьогодні. Нам треба поговорити багато про що. Думаю, ти повинна ознайомити її з тим, що сказав містер Ейбеґнел.

— А що він сказав? — запитала Ґрейс.

Я скинув на неї поглядом, який примусив її замовкнути.

— Я вже телефонувала їй, — сказала Синтія. — Залишила повідомлення. Певно, її немає вдома. Поїхала кудись в справах. Вона зателефонує нам, коли одержить послання.