Ярославна
Шрифт:
Тоді, здається, як ніколи, вони – батько й дочка, – були близькими. Не тільки по крові, а й по духу.
Вчив Прісеньку свою тямковиту кирилиці.
– Осьо, донечко, буковки.
– Оці гачечки-закарлючки?
– Оці гачечки-закарлючки. Дивись, це аз, це буки, віди… А це глаголь, добро… зело, земля, іже…
За батьком старанно повторювала буковки (завмираючи від радощів, що вона їх уже знає) і донька, Прісенька його люба:
– Людіє, мисліте, наш, он… рчи, слово… ферт… омега, ци, черв, ша, йор, єрн, єр, ять… – і вже й геть полегшено і весело: – Ю, Я, Є… А ще тату, юс, ксі, псі, фіта, іжиця…
– Правильно, доню, іжиця в азбуці всьому вінець.
Розказував:
– Це брати Кирило і Мефодій, просвітителі, проповідники православ’я. Вони відкривали при церквах школи. Кирило упорядкував слов’янську азбуку… Брати й створили наше словенське письмо – шануймо їх. Ті, хто створюють букви – святі люди. Їм треба як богам ставити кумири. Вони достойні поклоніння. Як і кожна буковка, ними створена.
Це – істина. Істиною є і в наші дні.
Є в кого нам і повчитися. Вірменська мова – давньописьменна мова. Вдячні вірмени (самоназва їхня – хай, загалом їх близько 5 мільйонів) поставили пам’ятник Месропу Маштоцу, який у роках 405–406 створив вірменський алфавіт. Він сидить, а позад нього стела із ним створеним алфавітом – кожна буква вилита із золота і прикрашена брильянтами…
Олександр Македонський завойовував світ. Сам загинув при тому завоюванні, нічим його батьківщина з того завоювання не збагатилася, ба, навіть сама втратила незалежність, ставши областю чужої держави, а ось Месроп Маштоц, створюючи мову, навічно завоював серця своїх єдиновірців і назавжди увійшов до когорти тих землян, які допомогли нам стати людьми… Хоча всього лише створив буковки…
Вона таки тоді злякалась, що то не сон, а батько-князь легенько посміхався.
– Дурне дівчисько, маєш радуватись, що й до тебе свати прибули – не засидишся у дівках.
А їй здавалось, що все те сниться. І вона ніяк не може проснутися. Діди наяву і справді були схожі на волхвів – кудесників і чарівників. Вибранці богів, посередники між небом і людьми, виконавці волі Божої… А ще волхви були охоронцями старої віри і віщунами. Вони жили усамітнено, споживали дари і жертви, що приносили богам. Тільки вони мали право відпускати довгу бороду, сидіти під час жертвоприношень і вільно заходити до святилищ, порядкувати в капищах. Як на Русі за князя Володимира Великого було прийнято нову віру, волхвів переслідували княжі люди, заганяли їх в глухі ліси, у хащі дрімучі – як таких, що молилися язичницьким богам, вістоювали стару віру та обряди і не визнавали нової віри, християнської. А з нею і нового заморського бога.
То звідки вони в Галичі з’явилися? З лісових хащів вибралися? І чого прибули до Галича, аж під Карпати? Щоб її посватати за свого князя? Але хіба їхній князь не міг деінде ближче знайти собі княгиню? Княгинь нині, як і князів, на Русі вистачає. А вони зі своєї Тмутаракані прибули до неї, в Галич під Карпати. Ще й застерегли: твій час настав. Готуйся!
Який час? До чого вона має готуватися, як її застерігає той старший сват з тризубцем на посоху?
– Молися, – сказали їй. – Духам предків, сонцю, вітру і Словутицю, котрий ще Дніпро… Сватаємо тебе, князівно галицька, за нашого князя Ігоря. Відтепер твоя доля буде пов’язана з ним. Як буде йому, так і тобі буде. Як наші батьки і діди казали: або зі щитом, або на щиті…
Батько їй підморгнув:
– Подавай, дівко, рушники, покіль тебе добрі люди сватають.
І вона, підкоряючись наче своєму-сполошеному серденьку, що пташкою билося в клітці грудей, подала рушники, якими й пов’язали сватів, схожих на волхвів з лісових хащів, котрі прибули до Галича з бозна якої Тмутаракані…
А як пов’язали старостів, відчула: її час і справді настав. Як пташку в клітці, так її в князівській кареті повезуть з Галича до далекого Новгород-Сіверського, де живуть якісь сіверяни – боже, чи ж хоч русичі вони? – до якогось князя Ігоря, котрий раптом уподобив її і якого вона і знати не знає, але який віднині стане її долею до скону літ. І ніхто вже не порятує, бо час її і справді вже настав, і нічого не вдієш – така її доля. А свою долю, кажуть, і на коні не обскачеш. Що тобі найменовано, те й буде. Бо така доля-доленька. А хто її наперед знає?
Але вона свою долю і наперед знала. На Катерини, [6] коли відзначають свято дівочої долі. Напередодні Катерини парубки постяться, щоби Бог послав їм добру жінку. А дівчата того дня ворожать і заклинають свою долю: прийди, покажись, якою ти будеш і чого мені од тебе чекати?…
Ранком до схід сонця дівчата йшли в садок, зрізували гілочку вишні. В хаті ту гілочку ставили у пляшку з водою і чекали свята Меланки. Якщо до Меланки вишня розів’ється, зацвіте – добрий знак, що й доля дівоча теж буде розквітлою. Засохне гілочка без цвіту – кепсько. Доведеться восени на Покрову благати: «Свята мати, Покрівонько, покрий мені голівоньку».
6
День великомучениці Катерини, 7 грудня.
Увечері на свято Катерини дівчата сходились у чиїйсь хаті й варили спільну вечерю – кашу. Опівночі перед півнями (перед тим, як почнуть співати перші півні) дівчата беруть горня з кашею, обгортають його новим рушником і йдуть до воріт «кликати долю». По черзі вилазять на ворота, тримаючи в руках горня з кашею, і тричі гукають:
– Доле, доле, йди до мене вечеряти!
Як ніхто не озветься на запрошення, тихо буде навколо, це значить, що «доля оглухла». Журяться дівчата, ганять долю: «Щоб ти зозулі не чула, блуднице моя!».
А коли ще й з неба зірка впаде – погана доля. Лихо буде.
І Єфросинія на Катерини ходила з дівчатами закликати долю. Хоч дівчата були простого роду, а вона князівна, але на це не звертали уваги. Тримаючи обгорнене рушником горня з кашею, Єфросинія трусилася. А що як доля не озветься? Чи вітер пронесеться, собака десь заскімлить, або вийде погана жінка, нечепура закудлана, та ще й з хвостом. Тричі Єфросинія на воротах погукала свою долю:
– Доле-доленько моя – де ти? Відгукнися-озовися, це я тебе кличу, Єфросинія, сестронька твоя.
Проказала так, на воротах стоячи, завмерла – сторожко і сполошено. А у відповідь – ані згуку, ані бодай якого шерхоту.
– Доле-доленько моя – де ти? Відгукнися-озовися, це я тебе кличу, Єфросинія, сестронька твоя.
Ще тихіше стало у світі вечоровому. О, ненько рідненька, невже її доля заблукала? Невже вона сиротинка?
Зібравшись з духом, втретє, стоячи на воротах і дивлячись вдалину, де спалахували вечірні зірниці, вже чи не з відчаєм крикнула:
– Доле-доленько моя – де ти? Відгукнися-озовися, це я тебе кличу, Єфросинія, сестронька твоя.