Чтение онлайн

Так, вони гинуть одна по одній, ці злісні істоти з якогось іншого світу. Проте ми за цим не шкодуємо…”

Старий рибалка Хуан схопив Педро за плече, схвильовано затермосив його.

— Дивись, дивись!

— Що таке?

— Падає. З неба. Бачиш? Над Чортовою скелею?

— Бачу. Ніби людина.

— Звідки людина? Що ти мелеш?

— Може, з літака? Не розкрився парашут…

— Не чути. Не гуде!

Темна постать стрімко наближалась до поверхні моря. Ось з’явився високий стовп води. Діти і жінки на березі перелякано кинулися врозтіч.

Почувся крик. З води з’явилася рука, знову зникла.

— Заводь мотор! — крикнув Хуан.

Педро смикнув тросик старого підвісного мотора. За човном весело зашуміла вода. Берег колихнувся, почав наближатися. Старий Хуан скерував човен до місця падіння людини. Педро, стоячи, пильно вдивлявся вперед.

— Нічого не видно! Ще трохи, дядю Хуан. Ага, з’явилася знову рука. Бачу. Ще трохи…

На поверхні моря плеснула ще раз рука, показалося обличчя і зникло.

— Педро! Втопиться! — приглушено крикнув Хуан.

Студент мовчки став на борт і стрибнув у воду. Старий рибалка схвильовано ждав. Минали тягучі секунди. Нарешті в глибині забіліла сорочка Педро. Він зринув біля човна, глибоко вдихнув повітря.

— Є. Тримайте, дядю Хуане.

Одною рукою студент витягнув утопленика за комір піджака. Старий рибалка поміг йому. Незабаром Педро вже сидів у човні, скидаючи мокре вбрання, а незнайомець непорушно лежав на дні човна. Обличчя в багрових сутінках заходу було непорушне, мертвенне, волосся поприлипало до лоба і щік, очі глибоко запали.

— Невже мертвий? — прошепотів Педро. Хуан приклав вухо до грудей, послухав.

— Живий.

Він перехилив утопленика вниз обличчям — з рота полилася вода. Потім, розтираючи ноги, старий наказав:

— Роби штучне дихання, чи як там його…

Через хвилину груди незнайомого судомливо піднялися… опустилися. Почувся стогін. Хуан радісно поглянув на небожа, підморгнув. Вони мовчки дивилися на обличчя врятованого, ждали. Нарешті очі його розплющилися, повіки затремтіли. Незнайомий довго дивився в темно-синє небо, потім його погляд ковзнув униз, зупинився на Педро, перескочив па Хуана.

— Де я? — ледь чутно промовив він.

— Заспокойтесь, — Педро нахилився над ним. — Ви в друзів. Ми врятували вас…

— Врятували, — повторив незнайомий.

— Так. Ви впали в море. Що сталося з вами? Звідки ви з’явилися?

— З антисвіту, — тихо відповів утопленик.

— Як? — заїкнувся Хуан.

— З антисвіту, — байдуже повторив незнайомий.

Хуан і Педро перезирнулися. Старий рибалка доторкнувся пальцем до лоба. Студент знизав плечима.

— Чи мене хто-небудь бачив? — раптом запитав незнайомий.

— Бачили, — сказав Педро. — Діти, жінки на березі… Але поясніть нам… Хто все-таки ви?

Врятований не відповів. Він знову заплющив очі, почав марити. Пальці його судорожно ворушилися, ніби шукали чогось на дні човна.

— Зовсім негодящий, — Хуан похитав головою. — Треба везти на берег. Як ти гадаєш — звідки він?

— Може, з в’язниці? Або з божевільні.

— Це точніше. Раз побував на якомусь там світі — значить, не інакше — з жовтого дому…

— В тюрмі теж можуть дати так, що збожеволієш.

— І то правда. Раз боїться, питає, чи хто бачив — значить, утік. Тут, на великому острові, недавно побудували якісь секретні заводи, приїхали янкі, багато вчених і солдатів… Може, звідти?

— Може… Тільки хто ж він? Ніби не з простих людей…

— Схожий на вченого. Обличчя біле… Мабуть, янкі…

Старий озирнувся, поглянув на берег, на хвилю.

— Буде шторм уночі. Треба їхати додому.

— А його?

— Заберемо з собою. Вже темно, ніхто не побачить. Заводь мотор…

Човен рушив до берега. Колихаючись па гребенях високої хвилі, він минув Чортову скелю, зайшов у малесеньку бухту.

Залишивши човен, Хуан і Педро підхопили врятованого попід руки і понесли вузенькою стежечкою до хатини. Розстеливши благеньку ковдру на дерев’яному ліжку, вони поклали на неї незнайомого.

— Побудь з ним, а я піду розвішаю сіті, — сказав Хуан.

Він вийшов надвір. У відчинені двері війнув теплий вітер, дихнувши духмянистим запахом тропічних дерев. З моря наступали хмари, темрява дуже швидко скрала небокрай. Педро присів на край ліжка. Невідомий щось бурмотів, стогнав, глухі прокльони виривалися з його грудей, неясні благання.

— Лю, — марив невідомий. — Лю, кохана моя… Я знайду тебе… знайду… Хмари, хмари… Чорні тирани… Я обійду їх… Я знайду тебе… Лю, дівчинко моя…

— Що з вами, друже? — стурбовано сказав Педро. — Чи чуєте ви мене?

Невідомий не відповідав. Хаотичні слова зривалися з його вуст:

— Вогонь… Небесний вогонь… Ми пройдемо крізь нього… Лю… дівчинко моя… Він не спалить тебе… Де ти?.. Де? Лю… Я не бачу… не чую тебе…

Знадвору ввійшов старий Хуан, запалив ліхтар. Слабке сяйво впало на ліжко, на зелене обличчя незнайомого.

— Ну що? — запитав Хуан.

— Марить. Повторює ім’я дівчини якоїсь. Нічого не зрозуміло…

— Що ж ми з ним будемо робити?

— Хай лежить. Отямиться — поговоримо.

— Хай буде так. Тоді я пішов спати…

Хуан розстелив старі сіті в кутку хатини, крекчучи, приліг на них. Вмощуючись, сказав:

— Ловили ми з тобою рибу, а впіймали… виходця з іншого світу. Ну, тобі добраніч…

— Добраніч, дядю Хуан…

Незабаром старий рибалка засвистав носом. За стінами хатини розгулювався вітер, важко гупала хвиля об Чортову скелю. В щілини вривалася негода, ліхтар хитався, і мерехтливе сяйво його кидало примарні тіні на глиняну долівку, на обличчя невідомого. Печать таємниці лежала на ньому. Вона відчувалася у всьому-і в дивному маренні, і в загострених, тривожних рисах лиця, і в незвичайній появі цієї людини.