Чтение онлайн

Власне, я про бабусю. На її юність припали важкі роки. Вона з’явилася на світ наприкінці XIX століття в дуже простій і незаможній селянській родині, де народилося дванадцятеро дітей, але не всі вижили. Удома розмовляли бретонською. Уявляєте, бабуся ходила до школи лише два роки – із семи до дев’яти літ! Там і вивчила французьку. Здобутих знань їй вистачило лише для того, щоб навчитися самостійно розшифровувати Біблію. У родині вирішили, що цього досить, і далі вона мусила пасти корів…

Бабуся мріяла бути лікарем. Протягом всього життя вона купувала в букіністичних лавках і на розпродажах дешеві потріпані книжки з медицини, що їх продавали студенти мандрівним букіністам. Її бібліотека складалася з дуже розумних підручників і монографій.

1914-го у віці 18 років вона разом із сестрою «поїхала у Францію», тобто до Парижу, так тоді у нас казали, бо Париж уособлював собою Францію, якою Бретань вважала себе дуже умовно. Поїхали на заробітки. У вас також, я знаю, Київ притягує до себе заробітчан із провінції. Це завжди шанс прогодуватися й прогодувати родину – заробляти в багатому місці, щоби проїдати гроші в бідному.

Усі заробітчани із заходу країни прибували тоді на вокзал Gare Montparnasse, тепер він уже поступився місцем новій, сучасній будівлі. І там, на вокзалі, чекали на наївних приїжджих «агенти» роботодавців. Чимало з них були просто сутенерами, які заманювали у свої сіті дуже наївних, довірливих провінційних дівчат. «Справжні» французи ставилися до бретонських дівчат як до здорових, чемних, але… «недалеких». Цей образ закріпився навіть у мультиках. Та сутенери і не шукали великого розуму.

Треба сказати, що бабусі із сестрою тоді просто пощастило в чужому великому місті! Вони дійсно натрапили на представника родини одного буржуа, куди їх найняли прислугою «на всю роботу». Це була удача! Але буквально за кілька тижнів спалахнула Перша світова війна, і налякані дівчата знову повернулися додому, до свого селища Chapelle-neuve [8] (Kapel Nevez бретонською). Знову пасти корів. Я маю вдома на стіні фото того періоду – сестри в національному бретонському одязі. Вони там обидві дуже серйозні – нащадки кельтів – мореплавців, борців за свій маленький гордий етнос…

Після війни сестра там же, на батьківщині, стає черницею, а бабуся знову їде до Парижа і наймається на роботу в чимале приміське господарство. Спочатку вона вирощувала й копала картоплю (а що ще вміла?!), а потім багато років збирала троянди та тюльпани на квіткових плантаціях багатої родини Де Вільморен. Їхні підприємства й досі продають різне насіння та троянди. До речі, Луїза Де Вільморен була досить відомою письменницею. Я чула, що у вашій країні дуже шанують Екзюпері, так? – Крістін відірвала погляд від старовинних мідних кавоварок і млинків, й усмішка Амалії підтвердила сказане.

– Так от: ця Луїза була нареченою письменника-льотчика. Вони були заручені. Але не судилося… І мабуть, так мало бути. Вони були дуже різними. Дуже.

Крістін на якийсь час замовкла, пестила поглядом старовинні предмети на поличках і, певне, щось згадувала. Амалія непомітно кинула погляд на свій годинник і подумала, що невдовзі повернеться чоловік співрозмовниці і на цьому оповідь може перерватися. Але та знову заговорила:

– Бабуся працювала там багато-багато років. Мала чоловіка і четверо дітей. Мій дід теж був бретонцем. Він, бідолашний, постраждав на війні від газової атаки… Ви ж чули, як труїли солдатів в окопах іпритом? Він прожив після війни ще 15 років, але здоров’я не мав і помирав жахливо. Його обпалені їдким газом легені завдавали йому страшних страждань, а антибіотиків тоді не було…

Але попри це подружжя надбало за чотири роки чотирьох дітей, яких бабуся зрештою ростила сама і в міру своїх сил дала всім освіту.

І все життя провела, збираючи квіти. Це може видаватися романтичним заняттям, чи не так? Збирати квіти аж до пенсії! До речі, про пенсію: у похмурі для Європи роки, кінець тридцятих – перша половина сорокових (Друга світова війна), з кожної її зарплатні господарі вираховували певний «пенсійний» відсоток, але… Але не сплачували його до державної каси. І так тривало десять років! Це виявилося, коли бабуся в її шістдесят зібралася вийти на пенсію, але з’ясувалося, що вона її ще «не заслужила».

Хоч я і нерідко чула, що характер у бабусі був нелегким, але вона змирилася з цим і пропрацювала ще десять років у військовій частині, виконуючи звичну для неї важку некваліфіковану роботу вже в такому похилому віці. Ось так просто багаті люди вкрали в неї десять років життя…

Крістін знову поринула у свої спогади, але раптом почула, що тенькнув дзвіночок на дверях першого поверху, глянула в очі співрозмовниці – чи зрозуміла та все, про що вона розповідала і чи взагалі треба було відкривати душу чужій людині тут, у незнайомому, хоч і такому гарному місті?

Амалія теж почула, що хтось увійшов, і зауважила реакцію Крістін.

– Ще, ще скажіть що-небудь про неї! – попросила жінка несподівано щиро і спрагло.

– Звісно, кожна енциклопедія розповість вам, хто така Луїза Де Вільморен, її друзі та коханці, але ніде ви не знайдете згадки про Марію-Елізу Кабельгвен, скромну, непомітну, працьовиту, одну з тих, хто завжди поруч, але чиєї думки ніколи не питають.

Та це вона купувала мені, малій, у бакалійній лавці дешеві цукерки, склеєні між собою боками. Це вона виносила з поля під спідницею картоплини, щоб прогодувати своїх чотирьох дітей. Це вона пасла корів, плела шкарпетки і мріяла лікувати людей. Це в неї вкрали десять років заслуженого відпочинку…

Рука Крістін несподівано стукнула по столу і завмерла. Амалія обережно поклала свою долоню на руку літньої жінки. Француженка всміхнулася і накрила доглянуту руку нової знайомої своєю другою долонею – звичайною рукою жінки, котрій чимало довелося робити в цьому житті.

– А ще саме вона купила мені товстий олівець, з одного боку синій, з іншого – червоний. І вчила мене малювати ним французький прапор – таки не нарікала і не ненавиділа країну, яка вкрала в неї рідну мову… Жінка, яка все життя збирала для когось квіти й котрій ніхто жодного разу не подарував ні букета, ні квітки…