Чтение онлайн

– Яке сьогодні число?

– Двадцять сьоме червня.

– Ура!!! – Я помахала листом у повітрі. – Встигли! Наш кур'єр прибуває (який це «наш»?) завтра, о третій годині, літаком з Відня, рейс дванадцятий, його звати Макс Гердер, і він розмовляє англійською. – Я записала все це на листку паперу і повернула йому разом з листом.

Він потиснув мені руку:

– Дякую, дуже вам дякую.

– Та нема за що. – Чого це ти так радієш, Марго?

– Там більше нічого суттєвого?

– Привітання, формальності, поздоровлення з правильним вибором, реклама… Перекладати?

– Ні. Не треба. Давайте сядемо!

Тільки тепер я помітила, що ми стояли посеред бібліотеки. Добре, що, крім студента, який щось читав у дальньому кутку, – ані душі. Я повернулася до свого крісла, він сів поруч. Кілька хвилин, не ніяковіючи, ми мовчки дивилися один на одного. Мені було приємно на нього дивитися. Здається, йому теж. Ще один збіг? Його очі були глибокого чорного кольору і дуже-дуже теплими. Всміхнувшись, він подав мені руку і просто сказав:

– Ян. – Яке незвичайне ім'я! Я теж подала руку. Його потиск був таким обережним, наче він боявся зламати мені пальці.

– Марго.

– Яке незвичайне ім'я! – Ще один збіг.

– Марго, ви не уявляєте, як ви мені допомогли. Скільки з мене?

– Та нічогісінько. Я переклала одне речення. Така дрібниця! До речі, інколи дуже приємно допомогти.

– Ви жартуєте?

– Ні.

– Дивна ви дівчина, Марго. Ви тут навчаєтеся?

– Закінчила тиждень тому. Зараз шукаю роботу.

– Ви – перекладач?

Я кивнула.

– Які мови?

– Німецька, англійська, іспанська. А чим ви займаєтеся?

– Ви так швидко спитали… Не хочете чути компліментів з приводу вашої обізнаности в мовах?

Я не стримала усмішки:

– Ні. – Він теж усміхнувся. Ну просто телепатичний контакт!

– А з приводу вашої вроди можна?

– Законом не заборонено…

Він подивився мені у вічі. Довгий погляд, проте без жадібної пристрасти. Його очі – лагідна ніч. Голос… Низький, спокійний, задумливий.

– Компліменти так важко відрізнити від лестощів. Проте ми спробуємо. Гаразд? – Він нахилився до мене. – Зазирніть мені у вічі. Що ви бачите, Марго?

– Своє відображення.

– Гаразд. Тепер слухайте мене і не відводьте погляд. Допоки ви бачите себе в моїх очах – я говорю правду. Якщо Ваше відображення зникне – мої слова – тільки лестощі. Домовилися?

– Так.

Ян нахилився до мене ще ближче, так, що його дихання торкнулося мого обличчя:

– Коли я залетів до цієї кімнати, в мені вирувала лють. Я нічого не розумів, я був у розпачі. А потім я побачив вас. Як ви сиділи у цьому кріслі, оточені м'якими сутінками, вкутані в бліде світло лампи… І тоді одна-єдина думка розбила стіни мого гніву.

– Яка думка? – прошепотіла я.

– Я подивився на вас і подумав, що, мабуть, так виглядає любов.

– Що? – Я не дихала.

Він спокійно повторив:

– Я подивився на вас і подумав, що, мабуть, так виглядає любов.

У скронях вирувала кров. Так голосно, що я майже не почула свого наступного запитання:

– А ви бачили любов?

– Ні. Проте нічого подібного до вас я теж ніколи не бачив. Тому я й подумав, що вона – це ви. Хто в моїх очах, Марго?

– Я. – Я раптом захрипла.

– Це добре. – Він обережно торкнувся моєї руки. – Я хочу з вами зустрітися. Не треба думати нічого поганого. Я хочу повечеряти з вами, вибачитись за свою поведінку, подякувати за допомогу.