Чтение онлайн

– Я не можу без тебе жити.

– Я потрібна тобі як ще один експонат для твоєї колекції.

– Я божеволію, коли тебе немає поруч.

Я затулила вуха руками і прошепотіла у відчаї:

– Так не можна, не можна, не можна! Припини, Костю! Ти робиш мені боляче!!!

Раптом він вхопив мене і кинув на ліжко:

– Що ти знаєш про біль, дівчинко? Ти думаєш, що боляче, коли ти не кохаєш? Ні. Боляче, по-справжньому боляче, коли не кохають тебе!

Боже мій, який же він страшний! Страховисько. Не зводячи з нього погляду, я повільно сповзла з ліжка. Він підлетів до мене, затягнув на постіль і підім'яв під себе. Я закричала:

– Припини! Не треба, Костю! Я не хочу!

Проте він не чув мене. Не чув, бо не слухав, не бачив, бо не дивився.

– Ти хочеш мене, Марго. Ти мене хочеш. Скажи, що ти мене кохаєш!

Я пручалася, проте він вхопив мої руки і притиснув їх до ліжка пообіч моєї голови.

– Не треба, Костю! Припини! Я не хочу! – Мене охопила паніка.

Він говорив майже по складах:

– Скажи, що ти мене кохаєш!

– Ні!!! Я не кохаю тебе, і ти це знаєш!!! Знаєш, чорти б тебе взяли!! Я не кохаю тебе!!! Не кохаю!!!

Він уп'явся в мої губи. Раптовий біль і солоний присмак в роті. Здається, тріснула моя губа. Боже мій, ми звірі! Ми просто звірі. Господи, допоможи мені, допоможи! Костянтин відірвався від мене. На його губах була кров.

– Скажи, що ти моя. Скажи, Марго! Не опирайся мені. – Він почав зривати з мене одежу. – Скажи (спідниця), що ти (блуза) мене (білизна) кохаєш!

– Не треба, Костю! Костю, ну подивись на мене, будь ласка! Отямся, що ти робиш?

Я не могла навіть поворухнутися під вагою його тіла. Він звів мої руки, стиснув зап'ястки однією рукою, а другою почав розстібувати штани.

– Костю, припини! – Різкий поштовх. Я заплющила очі.

Скажи (поштовх), що ти (поштовх) мене (поштовх) кохаєш (поштовх). Скажи (поштовх), що ти (поштовх) мене (поштовх) кохаєш (поштовх).

Отче (поштовх) наш (поштовх), іже (поштовх) єси (поштовх) на небесах (поштовх), да (поштовх) святиться (поштовх) ім'я (поштовх) твоє (поштовх), да прибуде (поштовх) царствіє (поштовх) твоє (поштовх) на (поштовх) всі (поштовх) віки (поштовх) хліб (поштовх) наш (поштовх) насущний (поштовх)…

Знаєте, тут є дуже тонка іронія. На слові «насущний» я кінчила. У повній паніці, охоплена жахом, я спостерігала за тілом, якому було начхати на кохання з високої гори. Начхати на те, що я опиралася, наплювати на те, що я не хотіла. Здається, йому на все начхати. Йому був потрібний лише його оргазм, і воно його отримало. Темний, гіркий, отруєний. Що з того, що моє серце мало не розривалося від болю? До чого тут воно? Оргазм – не його парафія. Отака жорстока правда. Чи, може, то була Господня допомога?

Я закричала. Так голосно і з таким відчаєм, що Костянтин злякався. Я бачила це в його очах. Він злякався. А я – ні. Мені здавалося, що я вмираю, проте це було б занадто красиво, занадто театрально. Я просто кінчила. Коли Костянтин з мене зліз, я повернулася до нього спиною і в позі ембріона завмерла на ліжку. Ні, я закам'яніла. Я лежала мовчки, не рухаючись, без жодної думки і пильно дивилася… в нікуди. Костянтин щось говорив, а я його не слухала. Він намагався обійняти мене, а я мовчки скидала з себе його руки. Він благав, щоб я йому відповіла, проте я мовчала.

Так я мовчала рівно тридцять днів. Не думаю, що це був шок. Я все чула, все бачила, все розуміла, я просто не хотіла розмовляти. Не хотіла, хоч убий.

То був найпрекрасніший місяць у моєму житті. Майже весь час я була з Яном. Після того жахливого випадку я прибігла до нього і проплакала всю ніч. От тобі і залізна леді! Я ридала, як дитина, розтираючи сльози по обличчю. Ян ні про що мене не запитував. Він просто тримав мене. Цілу ніч. Не давав мені впасти.

Наступного ранку ми летіли до Единбурга. Чому Шотлан - дія, спитаєте ви? Поясню.

Шотландія– країна сутінок. Вечірня земля. Одне з небагатьох місць на нашій планеті, яке ще не втратило внутрішньої рівноваги. Рівновага була саме тим, чого я потребувала. І Ян це розумів. Він найняв для мене невеличкий дім на березі океану, неподалік містечка Аірд Уід, що на Гебридських островах. Ми об'їздили всю Шотландію. Майже кожне місто і кожний острів. Ми відвідували стародавні замки, напівзруйновані фортеці, мандрували безмежними пустищами. Я могла годинами сидіти на теплому граніті берегових скель, спостерігаючи за океаном. Він був живим і ніжним. Він кохав мене. Підставляючи обличчя солоному вітру, я дихала разом з океаном, прислухалася до пісні його хвиль, співала разом з ними. А ще був Ян. Ян, який перетворив цей океан на океан кохання. Ян, у якому я повільно розчинялася.

– Ти тонеш, Марго! Невже ти не розумієш, що тонеш? Що ти з собою робиш? Навіщо?

Я повільно повернула голову. Костянтин сидів навпочіпки поруч з моїм кріслом, стурбовано вдивляючись в моє обличчя. Я опустила очі і подивилася на циферблат його годинника. Двадцять друге серпня. Тридцятий день моєї відпустки з Яном.

Увесь місяць я спала по п'ятнадцять, сімнадцять годин на день. Зазвичай Костянтин будив мене зранку, перед тим, як іти на роботу, одягав, розчісував, годував. Потім він йшов, а я сідала коло вікна і знов засинала. Ввечері Костянтин повертався, знов мене будив, щось розповідав, проте й тоді мені вдавалося спати з розплющеними очима. Світи почали зливатися, перетинка між ними зникала, я постійно відчувала присутність Яна. Тепер він був поруч і вдень, і вночі. Костянтин знав, що я його не слухаю, проте й далі розмовляв зі мною щовечора, сподіваючись на якісь зміни. Хоч розмовою це важко було назвати. Радше монолог, сплетений з благань і погроз, інколи він скидався на блискучу адвокатську промову: то захист, то звинувачення, часом сповідь. Я мовчала. Я не могла відпустити йому гріхи. Я не священик.

Пізно ввечері, коли всі його докази вичерпувалися, Костянтин роздягав мене і клав у ліжко поруч з собою. Я не пручалася. Я лежала в його обіймах купою холодного каміння. Час від часу він пробував мене поцілувати. Єдиною відповіддю були мої мертві губи. Він знов обіймав мене, і так ми засинали. Це повторювалося щовечора.

Того дня щось змінилося. Костянтин не пішов на роботу. Він замовив піцу з сусіднього італійського ресторанчика, нагодував мене, посадив у крісло. Я саме збиралася трохи «покуняти» з Алі на колінах, коли він сів коло мене навпочіпки і сказав, що я тону. Я здивувалася. Що за нісенітниця! Я не тонула. Мені було добре. Надзвичайно добре. Я хотіла до Яна. Він обіцяв показати мені родину вивірок, що оселилася у нас на горищі, проте Костянтин заважав.