Арсен
Шрифт:
— Ти застудилася?
Айрес захитала головою, суворо зиркаючи в бік будинку. Але я вже виходив з-за рогу.
Дітлахи моментально оточили мене. Від них пахло сіном.
— Арсене, пообідаєш з нами? — запитала Софія Михайлівна.
Але моя знахідка, яку я притримував рукою під сорочкою, аж пропікала тіло. Я почувався так, ніби вчинив злочин. А водночас мені не терпілося добігти додому і спробувати розкрити заіржавілу коробку. Тому я подякував за гостинність, підморгнув Айрес і відчалив з подвір’я БРТ.
Покарання втікача
Коли я прибіг до нашого обійстя, мені назустріч вийшли всі — і бабуся, і дід, і Нійолє. Обличчя в бабусі й діда були стурбовані. Нійолє одразу ж підбігла до мене й прошепотіла:
— Телефонувала твоя мама!!! Казала, що ти втік з дому! Зараз тобі влетить…
Добре, що вона мене попередила. Дід уже наближався до мене з суворим виглядом.
— Аресене! — сказав він. — Як це розуміти?
— Арсенчику! — сплеснула руками бабуся, ніби захищаючи мене. — Чому ж ти не сказав, що приїхав сюди без дозволу? Мама хвилюється! Добре, що здогадалася нам потелефонувати. Каже: «Арсен пропав! Написав у записці, що поїхав дихати свіжим повітрям…»
— Ми ж були впевнені, що вона знає, де ти! — додав дід.
Ох! Я почервонів. Я ж збирався сам дзвонити додому. Але за всіма цими справами просто не збагнув, що минуло вже кілька днів! А вона ж там, певно, божеволіє від хвилювання. Мабуть, до міліції зверталася. Як я міг так вчинити? Та ще й з Юлею?! Що я за телепень?!
Я стояв розгублений, збентежений і злий на себе.
Дід суворо сопів, поглядаючи в мій бік. А потім зітхнув і сказав те, що вразило мене, мов кинджал:
— Певно, недарма тебе назвали Арсеном! Ти весь — у свого тезку. Такий же навіжений… — і звернувся до бабці. — Маємо, Лідо, в родині ще одного авантюриста…
Можу присягнутися, це він вимовив зовсім без злоби, навпаки — було в його голосі щось тепле. Я підійшов до діда, і той легенько стукнув мене в плече:
— Негайно телефонуй додому, шибенику! Мати хвилюється. І скажи їй… — дід ніяково покашляв у кулак. — Нехай і сама колись приїде. Будемо раді…
Звісно, я тут же згадав, що цього літа збирався заробити собі на нову мобілку. і зовсім засоромився. Чим я тут займаюсь? Якимись казками давно минулих днів. Треба працювати, а не байдики бити, сподіваючись відшукати міфічні скарби!
Навіть залізна коробка, яку все ще тримав під сорочкою, більше не гріла душу. Я побіг до хати і набрав номер домашнього телефону. Юля одразу ж схопила слухавку, а почувши мене, схлипнула. У мене аж серце зайшлося — я не можу, коли вона плаче! Сто разів подумки вилаяв себе!
— Не сердься, ма! — закричав я. — Зі мною все гаразд! Бабуся і дідусь запрошують тебе в гості. А ще тут є Нійолє — така кумедна! Ну і свіже повітря… А ти там як? Відпочиваєш від мене?
Я намагався говорити багато і швидко, щоб вона не встигла мене налаяти.
Вона справді не встигла. Лише запитала, чи ми всі здорові, чи допомагаю я бабусі з дідусем, чи не забуваю прати свої шкарпетки…
Я докладно розповів, як ми тут живемо, і пообіцяв, що скоро повернуся.
— Ти вже не сердишся? — запитав наостанок.
— Серджуся, — відповіла Юля. — Якщо тобі так кортіло поїхати, я б тебе не тримала.
— Ма, вибач, я не знав… — промимрив я і додав: — Ти ж сказала, що «якосьобійдемось»…
— Я помилялася, — сказала Юля. — Перекажи бабці з дідом мої вітання. Я їх пам’ятаю і люблю.
— Добре! — зрадів я. — Обов'язково перекажу!
І поклав слухавку.
Помітив, що біля мене крутилася Нійолє.
— Сварила? — запитала вона мене, киваючи на телефонну слухавку.
Я посміхнувся:
— Обійшлося…
— А це в тебе що? — вказала Нійолє на коробку, яку я тепер тримав у руці.
— Нічого! — злякався я і сховав коробку за спину.
Я хотів спочатку роздивитися її сам. Тому пішов до себе на веранду і заховав її під матрац. Вирішив, що краще роздивитися вміст, коли всі заснуть.
Решту дня ми провели всі разом на подвір’ї. Я аж здивувався, скільки тут роботи! Я носив воду, полов грядки, допоміг збирати порічки, абрикоси й смородину. Потім, згадуючи Юлину настанову, поправ свою білизну і футболки. Хоча бабуся Ліда казала, що все зробить сама. Потім ми з дідом і Нійолє ходили обертати сіно, як це робили мешканці БРТ. Я нарешті побачив, як це робиться. Ми з Нійолє сміялися, обсипаючи одне одного запашним сіном. Дід нас не сварив.
Мені кортіло розповісти йому, що коробка, яку беріг його батько, вже у мене. Але не сказав. Боявся, що він забере її і знову заховає за ікону. Краще вже я сам з’ясую, що там. А потім віддам.
Але я вирішив, що зроблю це лише в тому випадку, якщо там не буде нічого поганого — того, що могло б зашкодити нашій родині. Або пам'яті про наших предків.
Згадав, як Айрес сказала мені: «Легенди мають бути!» Якщо ж знайду там якісь невтішні свідчення, краще я ту коробку знищу! Нехай лишається гарна леґенда про кохання Макара і Марії, про мандрівника й вигадника Арсена і нетутешню красуню Нійолє, про родинні скарби і… Білу Даму, душа якої бродить нашим селом.
Ось як я вирішив!
Ми поверталися додому. Дід з вилами попереду, я з косою — за ним, а довкола нас крутилася дзиґа-Нійолє.
Ми віталися з усіма, кого зустрічали на дорозі. І це мені було трохи дивно, незвично, але приємно. Адже вдома я навіть не знав, хто живе поверхом вище чи нижче. Часом, коли вітався (як вчила Юля), мені не відповідали…
На вечерю бабуся зварила чергову смакоту — кукурудзяну кашу. І подавала її з різними смачними добавками: шкварками, грибами, сметаною і навіть — медом. Я скуштував усього по черзі. І все було неймовірно смачно.