Чтение онлайн

— Вона мені приснилася, — сказав я.

Нійолє цілком влаштувала така відповідь.

— Вона була гарна? — запитала дівчинка.

— Дуже… — зітхнув я.

— Така, як я?

— Майже. Тільки ти ще маленька. Коли виростеш — будеш точною копією.

Нійолє задоволено всміхнулася, підійшла ближче. Її обличчя стало дуже серйозним.

— Тепер ти згоден бути моїм старшим братом? — з тривогою запитала вона.

— А хіба це не так? — посміхнувся я.

Дівчинка задоволено кивнула.

Добре, що в цей час до веранди увійшла бабуся Ліда і покликала нас снідати, — а то, чесно зізнаюсь, мої очі стали б, як кажуть, на мокрому місці.

Снідав я похапцем. Носовичок із воском пропікав мою кишеню. Нові знання, які отримав цієї ночі, рвалися на волю. І я не знав, з чого розпочати цей день.

Але передовсім вирішив іти до БРТ.

Подякував бабусі за сніданок, дістав заповітну коробку з листом і фотокарткою, сунув її в кишеню і вийшов на вулицю.

До БРТ йшов, мов на ватяних ногах. Мабуть, давалася взнаки безсонна ніч. А ще більше терзали думки про Айрес і про ту свічку. Я терпіти не можу підступу. Особливо від тих, кому довіряю…

По дорозі вирішив зазирнути в маленьку сільську крамницю. Там стояла за прилавком наша сусідка, тітка Зоя. Я чемно привітався і почав розглядати полиці. Крамниця була універсальна, в ній продавалося все — від зубних щіток до солі й цукру.

— А свічки у вас є? — запитав я тітку Зою.

— Звісно, хлопче, — відповіла вона. — А хіба злива наближається?

— Злива? А до чого тут злива? — не зрозумів я.

— А-а-а, ти ж не знаєш, — посміхнулась продавчиня і пояснила: — У нас у селі, коли йде велика злива, вимикають електрику. Тоді доводиться сидіти при свічках. Тому я їх багато замовляю.

І вона показала на одну з полиць. Я поглянув туди, і серце моє радісно затріпотіло: всі свічки були червоного кольору!

— А вони у вас всі такі? — з підозрою уточнив я.

— Які? — не зрозуміла тітка Зоя.

— Червоні.

— А яка різниця? — знизала плечима вона. — Ці, червоні, більші й довше горять. Я навмисне такі замовляю. їх добре беруть. Одного разу були звичайні, жовті, то в них ґноти надто тонкі, й горять вони гірше…

Я подякував тітці за інформацію. Отже, свічки з червоного воску можуть бути в кожній хаті! З легким серцем я вийшов на вулицю.

Усі мої підозри одразу відпали! А ноги перестали бути ватяними, і за п'ять хвилин я вже стояв на подвір'ї Айрес. Вона, як завжди, поралася біля гаража зі своїм мопедом.

— Ти вчора знайшов те, що шукав? — запитала вона.

— Знайшов. Дякую.

— Щось важливе?

— Дуже.

— Що саме? — вона витерла руки і присіла поруч зі мною на траву.

Я вагався.

Але відчував, що крім бою з биком, нас мусить зв’язати ще одна таємниця. До того ж розумів, що Айрес — саме та людина, якій я можу довіритися перед тим, як оприлюднити те, що дізнався цієї ночі.

Власне, Шерлок Холмс завжди впорядковував гіпотези, переповідаючи їх своєму другові, лікарю Ватсону.

— Я дізнався, чому Біла Дама не знає спокою, чому вона досі ходить вашим селом… — сказав я.

Вона напружилася, з цікавістю поглянула на мене, очі її заблищали.

— І чому ж вона… ходить? — запитала з хвилюванням.

— Тому, що хоче відновлення справедливості! — гордо сказав я.

— Але ж ти не віриш в існування привидів, чи не так? — лукаво примружила очі Айрес.

— Не вірю, — згодився я. — 3 тим привидом я ще розберуся: спіймаю — вуха надеру! А поки що мені треба довести, що мій предок не вбивця!

— Як ти це доведеш? У тебе є докази? — аж підскочила Айрес. — Звідки вони? Минуло стільки часу!

— Ті докази я знайшов учора на вашому горищі.

Я дістав з кишені коробку.

— Тут зберігається лист, який писала Нійолє своєму сину. Я всю ніч розшифровував його. І тепер бачу картину вповні.

Айрес із захватом вхопила мене за руку:

— Розповідай!

я розповів їй усю історію. Від того дня, коли малий Макар видоїв на землю панських корів. Ось лише закінчення цієї історії було зовсім іншим. Таким, яке я прочитав, а точніше сказати — розшифрував у листі Нійолє.

Отже, я спробував переповісти все так, ніби вже писав книгу — книгу свого роду…

— Усе розпочалося з того дня, коли десятирічний хлопчик на ім'я Ярема забрався в найдальший закуток горища своєї хати і гірко плакав, уткнувшись обличчям у сухе сіно. Він знав, що не є рідним сином своїх заможних батьків.

Але доти він був у них єдиним. А тепер на світ з'явився інший. І той інший буде найголовнішим, наулюбленішим і — єдиним нащадком. Адже він рідний і довгоочікуваний.

Це стало для хлопця справжньою трагедією. І він вирішив боротися. Як? Дуже просто: він став більш слухняним, намагався хапатися за будь-яку справу і з усіх сил допомагати батькам. Щоб довести — він найкращий.

Майже так воно і сталося. Адже молодший син, Арсен, виріс бешкетником, мрійником і розбишакою. Батьки часто ставили слухняного і працьовитого Ярему йому за приклад.

Але зовсім заспокоївся Ярема лише тоді, коли Арсен уперше надовго покинув рідну хату. Точно не скажу, але, мабуть, у глибині душі він сподівався, що молодший брат ніколи не повернеться з далеких країв. Особливо після того, як батько не дав йому благословення на шлюб з якоюсь невідомою чужоземкою… Тоді він знову став у родині єдиним і найголовнішим. Але минуло три роки, і на подвір'я хутора в’їхав «залізний кінь» — автомобіль. Знову ж таки, можна лише здогадатися, що відбулося в душі дорослого Яреми, коли він побачив брата. Брата, сміливості й відчайдушності якого він заздрив змалечку.

А тут ще й автомобіль! І дихання вітру далеких країн, який Арсен приніс у тиху гавань хутора й розмірене життя боязкого та покірного Яреми.

Уявімо цю картину…

Ніч… Сріблясті від інею дерева… Срібні боки найпершого в цій місцині залізного коня посеред великого засніженого обійстя. І — радісно-здивовані обличчя батьків у тьмяному вікні. Вони чекали на Арсена! Він знову був улюбленим і єдиним! А Ярема знову відчув себе десятирічним покинутим хлопчиком, що плаче і стискає кулаки на горищі.