Безсоння
Шрифт:
Клото щось відповів, але Луїза вловила лише уривок фрази:
(«угода можлива»),
Лахесіс люто захитав головою. Ральф заперечив, а Лахесіс відповів похмурим жестом, імітуючи рух ножиць.
Дивно, але на це Ральф розсміявся й кивнув.
Клото поклав руку на плече свого колеги, щось доводячи, перш ніж обернувся до Ральфа.
Луїза зчепила руки, до нестями бажаючи, щоб вони дійшли згоди. Будь-якої угоди, лише б це втримало Еда Діпно від убивства тисяч людей.
Раптом схил пагорба освітився білим сяйвом. Спершу Луїзі здалося, ніби світло ллється з неба, але тільки тому, що міфи й релігія навчили жінку вважати небо єдиним джерелом надприродного. Насправді ж здавалося, мовби світло виходило звідусіль — його випромінювали дерева, небо, земля, навіть сама вона сяяла.
Потім почувся голос… точніше Голос. Він вимовив лише три слова, але вони дзвоном віддалися в голові Луїзи:
(— ХАЙ БУДЕ ТАК).
Вона побачила, як Клото, личко якого перетворилося в зліпок побожного жаху, поліз у задню кишеню й дістав звідтіля ножиці. Він покрутив їх у руці, мало не впустивши. Луїза відчула щирий жаль до знервованого чоловічка. Потім Клото, взявши ножиці обома руками, розкрив леза.
І знову три слова:
(— ХАЙ БУДЕ ТАК).
Цього разу позаду них спалахнуло так яскраво, що на мить Луїзі здалося, наче вона осліпла. Вона притиснула долоні до очей, але побачила — останньої миті, — як світло сконцентрувалося на ножицях, перетворюючи їх на дві схрещені блискавки.
І не було куди заховатися від цього світла, воно перетворило її повіки й руки, що прикривали очі, на прозоре скло. Сяйво, немов рентгенівські промені, освітило її плоть. Звідкись іздалеку почувся крик — він підозріло нагадував голос Луїзи Чесс:
(— Вимкни! Господи, погаси світло, доки воно не вбило мене!)
Нарешті, коли їй уже здавалося, що вона більше не витримає, світло почало втрачати яскравість і сліпучість. Сяйво зникло — крім залишкового зображення, що плаває серед нової темряви у фантомному образі ножиць, і Луїза повільно розплющила очі. Якусь мить вона бачила лише палаючий синій хрест і подумала, що насправді сліпне. Потім, немов фотографія, почав проявлятися світ. Вона побачила Ральфа, Клото й Лахесіса, що опускали руки і в сліпому подиві оглядалися довкола.
Лахесіс дивився на ножиці в руках свого колеги так, немов ніколи раніше не бачив їх, і Луїза готова була побитися об заклад, що він справді ніколи не бачив їх такими. Леза і далі сяяли, випромінюючи надприродне, казкове світіння вологими краплями.
Лахесіс: (— Ральфе! Це був…)
Луїза не розчула продовження, але голос Лахесіса скидався на тон звичайного селянина, який відчинив двері своєї халупи і виявив, що перед його порогом стоїть сам Папа Римський в оточенні прочан і свити.
Клото все ще не відводив очей від лез. Ральф теж довго дивився на ножиці, але нарешті перевів погляд на лисих лікарів.
Ральф: (—…біль?)
Лахесіс, немов людина, що отямилася після глибокого сну: (— Так… Не протриває довго, але… Агонія буде жахливою… Передумай, Ральфе!)
Несподівано Луїза злякалася сяючих ножиць. Вона хотіла крикнути Ральфові, щоб він не думав про своє, а лише віддав їм їхнє життя, їхнього маленького хлопчика. Вона хотіла попросити його виконати що завгодно, аби тільки вони сховали ці жахливі ножиці.
Але з її губ і з її мозку не вирвалося ні єдиного слова.
Ральф: — (…найменше… Просто хотів знати, чого очікувати).
Клото: (…готовий?.. мабуть…)
«Скажи їм ні, Ральфе! — подумки попросила Луїза. — Скажи їм НІ!»
Ральф: (—…готовий).
Лахесіс: (— Розумієш… час… і ціну?)
Ральф, втрачаючи терпіння: (— Так, так. Чи не можна просто…)
Клото, урочисто: (— Добре, Ральфе. Хай буде так).
Лахесіс обійняв Ральфа за плечі, він і Клото повели його трохи далі, до того місця, звідки дітвора взимку спускалася на санках. Там був невеликий рівний майданчик, не більший від сцени в нічному кабаре. Коли вони підійшли туди, Лахесіс зупинив Ральфа й повернув його обличчям до себе й Клото.
Раптом Луїзі схотілося зажмуритись, але вона не змогла навіть поворухнутися. Вона лише дивилася, сподіваючись на те, що Ральф знає що робить.
Клото щось пробурмотів. Ральф, кивнувши, зняв светр Мак-Ґоверна, акуратно згорнув його й поклав на опале листя. Коли він випрямився, Клото, взявши Ральфа за праве зап’ястя, витягнув його руку вперед. Потім він кивнув Лахесісу, той розстебнув ґудзик манжети й трьома швидкими рухами засукав рукав сорочки Ральфа по лікоть. Після цього Клото повернув руку Ральфа долонею вгору.
Блакитні вени рельєфно виділялися під шкірою, освітлювані ніжним світінням аури. Усе було до жаху знайоме Луїзі: саме так у телевиставах трактували підготовку пацієнтів до операції.
Але тепер усе відбувалося не по телевізору.
Лахесіс, подавшись уперед, знову заговорив. Хоча Луїза нічого не чула, вона розуміла: Лахесіс попереджає Ральфа, що це його останній шанс.
Ральф кивнув, і хоча з його аури Луїза зрозуміла, що він боїться того, що має статися, все-таки йому якимось чином вдалося посміхнутись. Ральф обернувся до Клото й заговорив — здавалося, він не шукає в них розради, а радше сам утішає. Клото спробував посміхнутися у відповідь, але йому це не вдалося.
Лахесіс узяв Ральфа за зап’ястя, радше щоб угамувати тремтіння (принаймні так здалося Луїзі), ніж удержати руку нерухомою. Він нагадував Луїзі медсестру, що підійшла до пацієнта, якому має зробити болючу маніпуляцію. Лахесіс злякано глянув на свого партнера й кивнув. Клото кивнув у відповідь, зітхнув і схилився над рукою Ральфа з виступаючими в м’якому світінні аури блакитними венами. Він завмер на мить, потім розкрив щелепи ножиць, за допомогою яких він і його друг відокремлювали життя від смерті.
Луїза підвелася, похитуючись. Їй так хотілося перебороти той параліч, що сковував її, крикнути Ральфові, благаючи його зупинитися, — сказати, що він не знає, що вони збираються зробити з ним.
Але він знав. Це проявлялося в мертвотній блідості його обличчя, у напівприкритих повіках, у болісно стиснутих губах. Але найбільше — у червоних і чорних цятках, які метеорами проносяться по його аурі, і в самій аурі, що стиснулася, перетворившись на щільну блакитну мушлю.