Чтение онлайн

Вони з Клото не чули бесіди Ральфа з Луїзою. Ральф похитав головою, ховаючи від них сережки в долоні. Клото, піднявши із землі светр Мак-Ґоверна, струсив кілька барвистих листків, що пристали до вовни. Тепер він простягав светр Ральфові, який непомітно опускав Луїзині сережки-пуссети без замочків у кишеню штанів.

Настав час діяти, смужка тепла посеред правої руки — уздовж шраму — повідомила, із чого йому починати.

(— Луїзо?)

(— Так, любий?)

(— Мені необхідно підживися з твоєї аури, але доведеться взяти дуже багато. Ти розумієш?)

(— Так).

(— Ти не заперечуєш?)

(— Ні, звичайно.)

(— Тримайся — скоро все скінчиться.)

Ральф обійняв Луїзу за плечі, зчепивши руки замком у неї на потилиці. Луїза повторила його жест, вони повільно наблизилися один до одного, поки не стикнулися лобами, а їхні губи не завмерли за кілька дюймів до дотику. Ральф уловив слабкий аромат її парфумів.

(— Ти готова, люба?)

Відповідь була дивною, але водночас заспокійливою:

(— Так, Ральфе. Побач мене. Увійди в світло. Увійди в світло і візьми його.)

Ральф, склавши губи трубочкою, почав вдихати. Стрічка димчастого сяйва потекла з губ і носа Луїзи, проникаючи в нього. Моментально його аура стала яскравішою, вона підсилювалася, поки не перетворилася на сліпучу корону довкола його тіла. Але Ральф не переставав вдихати — хоча навряд чи це можна було назвати подихом у буквальному значенні слова, — він відчував, як шрам на руці стає все гарячішим, перетворюючись на розжарену нитку, вживлену в живу плоть. Ральф не зміг би зупинитися, навіть якби хотів цього… Так він і не зупинявся.

Луїза похитнулася. Ральф побачив, як розфокусувалися її зіниці, і відчув, як ослабли її руки на його шиї. Відтак очі Луїзи — великі, яскраві, довірливі — знову поглянули на нього, а руки щільніше обхопили шию. Нарешті, коли цей гігантський вдих почав вичерпуватися, Ральф зрозумів, що аура Луїзи стала майже невидимою. Щоки жінки стали молочно-білі, а у волоссі знову заблищала сивина. Він мусить зупинитися, інакше вб’є її.

Ральфу вдалося відірвати праву руку від лівої, розірвавши в такий спосіб якийсь ланцюг; тепер він зміг відступити від жінки на крок. Луїза похитнулася й неодмінно впала б, але Клото й Лахесіс, схожі на ліліпутів із «Мандрів Гуллівера», підхопили її під руки й обережно посадили на лавку.

Ральф опустився перед Луїзою на одне коліно. Його охопило відчуття страху й провини, але водночас переповнювала така сила, що, здавалося, від єдиного незграбного поштовху він може вибухнути, як пляшка з нітрогліцерином. Одним рухом він міг тепер змести з лиця землі будинок — можливо, навіть цілий квартал.

І все ж він завдав Луїзі шкоди. Можливо, навіть непоправної.

(— Луїзо! Луїзо! Ти чуєш мене? Вибач!)

Вона глянула на нього, за мить перетворившись із сорокалітньої жінки на шістдесятирічну бабцю… А потім на сімдесятирічну, мов ракета, що перелетіла через задану ціль. Вона спробувала посміхнутися.

(— Луїзо, вибач. Я не знав, а коли зрозумів, то вже не міг зупинитися).

Лахесіс: (— Якщо в тебе і є ще шанси, Ральфе, тобі треба йти. Негайно. Він уже близько).

Луїза ствердно закивала.

(— Іди, Ральфе, — це просто слабкість. Зі мною все буде гаразд. Я посиджу тут, поки не наберуся сил.)

Луїза нахилилась ліворуч, Ральф простежив за її поглядом. Він побачив жебрака, якого вони нещодавно відлякали. Той продовжував огляд сміттєвих бачків у пошуках пляшок, і хоча його аура не була настільки здоровою, як у його попередника, все-таки для Луїзи це було б порятунком.

Клото: (— Ми простежимо, щоб він пройшов тут, Ральфе, — у нас майже немає влади над фізичними аспектами світу шот-таймерів, однак на це ми спроможні).

(— Ви впевнені?)

(— Так.)

(— Добре.)

Ральф мигцем глянув на двох маленьких чоловічків, відзначив тривогу, навіть переляк у їхніх очах і кивнув. Потім, нагнувшись, поцілував прохолодну зморшкувату щоку Луїзи. Вона посміхнулася втомленою посмішкою старенької бабусі.

«І це зробив з нею я, — подумав Ральф. — Я».

«Тоді зроби все, щоб ця жертва не була марною», — зауважила Керолайн.

Ральф востаннє окинув оком усю трійцю — Клото й Лахесіс дбайливо схилилися над Луїзою — і рушив до підніжжя пагорба.

Дійшовши до туалетних кабінок, Ральф завмер між ними, потім притулився до кабінки з позначкою «ЖІНОЧИЙ». Ані звуку. Однак, приклавши вухо до пластикової стінки чоловічого туалету, він почув тихий спів:

«Господи, так він геть збожеволів».

«Хіба це новина, любий?»

Навряд. Ральф підійшов до дверей і відчинив їх. Тепер він чув слабке, віддалене гудіння літака, однак бачив те, що бачив десятки разів: надтріснуте сидіння, рулон туалетного паперу, пісуар, схожий на гігантську сльозу. На стінах розмаїття графіті. Найбільший — і найбагатослівніший — напис був зроблений величезними червоними літерами над пісуаром: «У ТОНІ БОЙНТОНА ЖОПА РОЗТОПТАНА!» Липкий запах хвойного освіжувала повітря перекривав запахи сечі, фекалій і блювотини, немов грим, накладений на обличчя небіжчика. Голос, здавалося, лунав із глибин унітаза або просочувався крізь стіни:

«Де ж він? — міркував Ральф. — І як мені дістатися до нього?»

Раптово Ральф відчув жар біля стегна, немов хтось поклав тліючу вуглинку в кишеню для годинника. Ральф насупився, але потім згадав, що там лежить, сунув палець у кишеньку і дістав золотий перстень. Він поклав його на долоню між лінією життя й лінією любові, не здивувавшись, що перстень похолонув, коли він стиснув його.