Буремні дев'яності
Шрифт:
Замислено посмоктуючи люльки, старателі задоволено посміхалися, згадуючи свою боротьбу і перемогу.
— Тепер вони зчинили галас — кричать, що їх обкрадають, — сказав хтось. — Мовляв, на мільйони фунтів золото іде наліво. Це вони про отой дріб’язок,.що рудокопові іноді щастить винести в своїй торбинці. Тепер хочуть обшукувати робітників після зміни — примусити їх стояти перед ними у чому мати спородила.
— Ну, хлопці цього не допустять!
— Дідька лисого!
В ті роки, коли йшли перші розшуки золота і освоювалися перші родовища, в Західній Австралії ніхто навіть не чув ні про які убивства чи грабунки, казали старожили. А ось коли почала розвиватися промисловість і всі старательські закони пішли нанівець, а залізницею наїхало на приїски сила-силенна різних аферистів та бандитів, отоді й почалися грабунки; перехожих душать на дорозі, приїсковий інспектор мало не щодня судить злочинців.
Грабунки особливо почастішали під час кризи. Бандити в масках напали на управляючого Хеннанським товариством золотопромисловців у його власному домі, заткнули йому кляпом рот і зламали сейф, де зберігалися проби. На Браун-Хіллі підкупили нічного сторожа і вивезли увесь золотоносний шлам. На Королівському вчинили наскок на рудодробарку й забрали купу золота. Але не було жодного арешту.
Калгурлі стає розсадником злочинів, корупції і розпусти, кричала південна преса. Населення Калгурлі відкидало ці наклепи. Всі знали, що великі компанії вигребли з рудників золота на мільйони фунтів стерлінгів і безкарно пограбували пайовиків, а тепер душать місто, намагаючись довести свою силу. Багатії, що нажилися на рудниках, не бачили зв’язку між цими злочинами: коли грабували їх, вони не пам’ятали про те, як самі грабували. А рудокопи й старателі цей зв’язок добре бачили. Ніхто з них не був причетний до наскоків, але в якійсь мірі їх тішила думка про те, що промисловцям допомагають у такий спосіб звільнитися хоча від невеличкої частки золота, награбованого ними в народу.
Невесело, мабуть, було в ці дні в Гірничій палаті на біржі. Та в будинках старожилів приїску, на чиїх очах галасливий безладний табір золотошукачів перетворився у солідне місто, не журились: які б труднощі не стояли на шляху, тут завжди можна було почути веселий жарт чи кумедну історію. Том Дойл, як і раніше, лишався мером міста Кеноуни; його розпирало від радості й самовдоволення.
Дінні любив пригадувати, як Том, коли його вперше обрали мером, увесь набундючений, приніс цю звістку дружині:
«Ну, Кейт, я нині, дякувати богові, мер цього міста, а ти — пані мерша».
«Та що ти кажеш? — мало не зомліла від подиву Кейт. — А ким же я тепер доводитимусь англійській королеві?»
Подружжя Дойл влаштувало бучну пиятику жителям Кеноуни. Це називалося балом, і Том, якому сказали, як і що в таких випадках потрібно, позичив у когось на вечір фрак.
Том, як відомо, здоровий плечистий ірландець: шести футів на зріст, чорна борода з сивиною, очі так і палають; одне слово, показний чоловік, хоча і скидається на пірата. Останнім часом він уже почав відрощувати пузце, і фрачні штани виявились для нього занадто вузенькі — він ледве натягнув їх на голе тіло.
— Побий мене грім, якщо я неправду кажу, — присягався Дінні. — Том, значить, уже напідпитку, упрів у своєму фраку, як свиня, і витанцьовує з пані інспекторшею, і раптом — бац! Хлопці добряче натерли підлогу воском, ось Том і послизнувся, а пані інспекторша на нього, а в мера штани як тріснуть по шву! Кейт кинулася до свого чоловіка: «Я тобі це вмить упораю!» Виштовхує його в сусідню кімнату, відведену для дам, і стягає з нього штани. Але в цей час закінчуються танці. Дамочки пориваються йти у свою кімнату, і Кейт тягне Тома до дверей — зопалу подумала, що ці двері в задню кімнату, штовхає його туди — і ось маєте, — Том знову у бальній залі! Стоїть собі, голубчик, у фраці без штанів, немов старий півень, і тупцює волохатими ногами по підлозі на превелику радість публіці.
«Кейт, Кейт, впусти мене назад! — благає він, — це ж бальна зала!» Але гості аж ревуть, сміючись, і Кейт нічого не чує крізь двері. Так він і стояв, трясучи голими жижками, доки Кейт не вирядила всіх жінок з кімнати і не впустила його назад, щоб натягнути на нього штани.
А втім, цей маленький конфуз не міг, звичайно, отруїти Томові Дойлу задоволення, яке він діставав від того, що став мером міста. Він походжав по вулицях з таким виглядом, наче місто було його особистою власністю. Одне слово, втішався своїм становищем від душі.
— Минулого року мені довелося їхати разом з ним на верхогони, — пригадав Тупе Кайло. — Бачимо, якийсь хлопець працює на дорозі, а Боб Фіней, секретар міської управи, показує йому, що й до чого.
«Гей, містер секретар міської управи, — каже Том, — що поробляє тут оцей тип? Для чого він перекопує дорогу?» «Він копає стічну канаву, Томе», — відповідає Боб. «Канаву? Він, далебі, гадає, що це канава? Жени його під три чорти, і нехай зроблять пристойну канаву як годиться». «Не можу, — каже Боб, — у мене з ним укладено угоду». «Яку таку угоду?» «Усну угоду».
«Усна угода, — говорить Том урочисто, — варта не більше того папірця, на якому вона написана. Жени в шию цього йолопа. Я хочу, щоб на моїх дорогах всі кляті канави мали пристойний вигляд».
Ось так завжди весело минали вечори, коли Сем Маллет і Тупе Кайло, Елі Нанкерроу і Тессі Ріган, та ще Жан Робійяр приходили на вогник.
Сем знав цікаву історію про Тома Дойла і Педді Кевана. Том якийсь час умудрявся держати готель і одночасно виконувати обов’язки управляючого на руднику поруч з старим Білим Пером, а хлопчиськові Педді кортіло одержати на руднику роботу.
— От Педді і внадився заходити до Тома в контору мало не щодня, — розповідав Сем. — Розсядеться на стільці, простягне ноги під столом і питає: «Є робота?» — «Нема», — каже Том і на тому випроваджує Педді за двері. Та він знав, що через день Педді знову прийде і спитає, зухвало посміхаючись: «Є робота?» І це страшенно дратувало Тома.
«Ось що, юначе, — говорить одного разу Том. — Хоч би в мене й була робота, я все одно її тобі б не дав. Не вмієш просити».