Сирени плачуть, стогне Одіссей,Бо вже йому не вільно бути паном.І стугонить натуга, ніби рана:Єдиний раз послухати — і все…Єдиний раз умерти — і навік:Зламати простір, заблукати в ньому.Змандрований і дивний чоловік,Що двадцять літ вертається додому…Є тільки щось, не назване йому,Як сокровенні для дитини речі.Сирени… Морок моря… То комуНакине Пенелопа плащ на плечі?
«Шлях мій до тебе є довшим, ніж…»
Шлях мій до тебе є довшим, ніж шлях птаха над Колізеєм,Де мармур ховає магму в горішані ядра статуй.Читай мої губи, як книгу, і засинай із нею.Ми тільки химерні люди. Я мрію тебе кохати.Стояли разом два дерева — прощались, сиділи, мчали…Побілені до Великодня, тремтіли у них коліна.Усе, що мені належало, глибока моя печале, —То шляху мого гіпербола, статуї волосина.
«Видовищ! Крові!..»
Видовищ! Крові! —(крик, звитяга, смерть) —Йде гладіатор істину питати.Рівняє тирсу вишколений смерд,Щоб легше умиралось умирати.Примерзлий до руки короткий меч.Ревіння м'язів чисте і стодзвонне.І вилітає звір, як дикий смерч,І прикипа патрицій до колони…Це гра в кінець. В останній із кінців.Це вже не втома — навіть світ не встоїть…Тримає жінка квітку у руці,Мов краплю крові — знічено-густої.
«Ахіллес — ім'я як вирок…»
Ахіллес — ім'я як вирок. Спір —Міф супроти пам'яті — найтяжчий.Ще живий, та вже священний звір —Навіть не впольований — пропащий.Гори аж кишать від слів і змій.Отруївшись, не здобудеш Трою.Брате мій, якщо вбиваєш, вмійБути, убиваючи, собою.
«Я кентавр із епохи кентаврів. Чи чуєш литаври?..»
Я кентавр із епохи кентаврів. Чи чуєш литаври?То вітають мене, наче справді мене, наче справді…І патриції, й люд, й навздогін приготовані лаври,І колони, і коні — по битві, по втомі, по зраді.Я обсмоктую голос — не мій, надто змінений болем,Але ж хто коли чув, як на волі співають кентаври?Я кентавр у полоні. З тавром… О неволе, неволе!Чи дозволиш умерти, коли відголосять литаври?
«Мовчатиму, бо в цьому світі хто ми…»
Мовчатиму, бо в цьому світі хто ми —Раби богів — а чи боги рабів?Овідій повертається у Томи,Затамувавши втому у собі.У небі — день. Гуляє хитавиця.Є розкіш ран, які лікує час.Намарний Риме, де ж то та столиця,Яка колись обійдеться без нас?
«Нетривкість знань, подібності химер…»
Нетривкість знань, подібності химер,Личини ґрунту з паростю сухою…Співаю світу епос, як Гомер,Який побачив у падінні Трою.Апокаліпсис міста. Хто ж сліпці?Із надр росте каміння, гинуть коні.І всі слова затиснуті в руці,Немов меча руків'я у долоні…Блукальці манівцями, навмання —Усі подібні, ґречні, працьовиті…Чорніє низько скошена стерня —І в цьому літі, і на тому світі…Що тінь — то риска. Вечір — як проклін.Чоловікам волосся загусає.Спить Одіссей, і вкотре бачить він,Що в цьому світі істини немає.
«Оселі — як зерна посіяних вітром трав…»
Оселі — як зерна посіяних вітром трав,Що кличуть тебе прорости, забуяти, доспіти,Щоб хтось перехожий твій плід терпкуватий зірвав,Во ім'я всеблагості простору міста і літа.Хтось цілком суєтний, можливо, якийсь відчайдух,Якому далекий твій досвід всередині міту, —Та й він, вже не вільний від тебе, напружує слух,Хапаючи згустки відлуння в околицях світу.
«Пилюка із довгого шляху на тілі — мов грим…»
Пилюка із довгого шляху на тілі — мов грим,І сонце — покрите емаллю, гладеньке і чорне.Затемнення. Глум пережитостей. Звуки валторни —І жінка, в яку нетерпляче закоханий мім,Як підліток-принц в шатах кольору ранку вповні.Любов-коломбіна вдивляється в липи, як в лиця.Завихрення квітів. Затемнення сонця. ЛисицяПечаль куртуазну вишіптує стиха мені.І похапцем хтось розгортає шапіто старе,В'язке, мов в'язниця, — й, оговтавшись, лисів полює.Я тричі по три намалюю тебе, намалюю,Як зморшку при оці, яка — непомічена — вмре.
«Ми польовані. Ми намальовані в полі охрою…»
Ми польовані. Ми намальовані в полі охрою,Ми охриплі до болю у грудях, бо ми міражі.Я належу тобі не любов'ю, а вірою злою,Що вмиратимем разом, у мові здійсненні й чужі.Або краще не так. Сотворивши в собі сотвориме,Ми пірнаємо в трави, стережені нашим теплом.І відлунюють кинуті пращами пращурів рими,Що поєднують кров із любов'ю, і тіло — із тлом.
«Ти мій дощ, ти коханець рослин…»
Ти мій дощ, ти коханець рослин, ти суворий хлопчак.У сувоях сезонів — пилюка, що пахне жінками.Ти стікаєш по тілу — отак, наче вперше, отак,Як полюють на ловах — де зброя, і кров, і рани.Сокровенне моє, епілепсія вітру між крон,Ти мій князь, ти мій лев, що в агонії знищує цноту,Вавилонська блудниця, що будує новий Вавилон,Я стаю тобі сарна, ти на мене полюєш достоту,Як полюють птахів, зауваживши колір очей,Я кохаю тебе, як лиш жертва уміє кохати.Я всотала тебе з поцілунком, ти мій апогей.Я лежу і стікаю душею на літепло м'яти.