ДО ЕР. Вибране, Кіяновська Маріанна

ДО ЕР. Вибране

на обложку

Кіяновська Маріанна

Шрифт:

«Так легко йти самому попри дощ…»

Так легко йти самому попри дощ, Так легко йти, уміючи блукати. Лаштунки вулиць, паліндроми площ, Притулки скверів і садів каскади, Кишені — як колодязі без дна: Пірнув рукою — і забув, навіщо. Одягнуті в лахміття імена — Мов кораблів невисмолені днища. Чи голос відпокутуєш — чи дім, Якому вічно капотить із ринви? Ти — капітаном присмерку, а в нім — Пекельно виром висмолені линви. Вітрам — вітрини, шлюзи — жебракам. А вітражі — апостолам, і, може, Колись проступить з присмерку і нам Ласкаве й тихе милосердя Боже.

«Життя, як мито, сплачено до решти…»

Життя, як мито, сплачено до решти: Не третій з трьох, а з тисячі один Дійдеш до Вавилона білих стін — І, виснажнений спрагою, впадеш ти, Бо все запам'ятав і все знайшов. Лишилось тільки втратити й забути. …І чорна безвість виллється на груди, Й зашелестять піски, як чорний шовк…

«Над коренем води — несущого томи…»

Над коренем води — несущого томи. Провіщення знання — як лава вулканічна. Є леви, що лежать у сутінку пітьми: Їх сліпота — свята, бо їх могила — вічна. Коротку путь пройдеш із потом на чолі. Збирання збагатить; змалівши в снах і війнах, Ти осягнеш, що й ти — не проклятий землі, Лиш вбогий, а тому упійманий подвійно.

«Благодатний серпню, благо дай!..»

Благодатний серпню, благо дай! Улягання сонця у проміння, Догорання обрію у рай, Загусання яблук, мов каміння. Упокориш тишу — і підеш, Ледве-ледве, босий і байдужий, Яко ангел вигнаний, бо теж Камінь носиш в пам'яті. І дуже Сам на сам лишаєшся із ним. Ера вод. І ти в ній — майже Ноєм. Рай — за рай, а райський дим — за дим. Гріх — за гріх, бо й вас у світі — двоє…

«Світанок обпікає, усенощна…»

Світанок обпікає, усенощна Скінчилася — для кожного потроху. Ми знову херувими, знову можна Вриватися в сади чортополоху. Щоб кожна відьма мала одкровення. Щоб кожну сьому спалено на площі. Душа немилосердна — як знамення Останнього притулку по всенощній.

«Є чорна прірва — леза крутизна…»

Є чорна прірва — леза крутизна. Ти перевізник, тим і йдеш по лезу. Прийми мене, як Каїн, що спізнав І дикий біль, і запекельний безум. І розкажи, куди мені іти, Щоб борг мій став тобі неопалимим? Ми слуги порожнечі — я і ти, Ми втомленого світу херувими.

«Тут відлунює страх, тут зимівлі тривають вічність…»

Тут відлунює страх, тут зимівлі тривають вічність. Затамоване сонце шукає у небі пари. Як найвища чеснота — сяйва важка обтічність. Перспектива води фільтрує навислі хмари. Наче надлишок світла, що аж пропіка зіниці, — Антарктична реальність, завжди достеменно біла… Узбережжя, і крига, і впіймані нею птиці Припадають до ока — вмерзлого в холод тіла.

«Чи зміг би мене врятувати від доброї вісті…»

Чи зміг би мене врятувати від доброї вісті, Яку, як лишайник, носила б на грудях своїх? В горі, мов у світі, в її серединному місті, В найглибшу криницю навпомацки випаде сніг. І ти з-перед часу ступатимеш — мною і ними — Не маючи сили (чи мудрості?) колами йти. І станеш присутнім — і сутнім, і снами своїми Позбавиш надії велике тепло самоти.

«Не той, хто Бог, а той, хто пересмішник…»

Не той, хто Бог, а той, хто пересмішник Не той, хто блазень, — той, хто херувим. Не будь святим, не вмівши бути грішним, Бо тільки дим вітчизни — ніби дим. Пробачити, молитися і знати Сліди пророків, вмочені у сіль. Чотири стежки на чотири хати, Вінки чотири з чотирьох весіль… Минає Бог, то як йому молитись? Минає світ, бо як йому текти? І тільки ти ідеш, аби спинитись, Бо тільки ти єдвабний, тільки ти…

«Одягну сукню чорну, мов до страти…»

Одягну сукню чорну, мов до страти, Піду любити похапцем і всіх. А серце тихне, серце каже спати. Віддавши тілу на поталу сміх, Немов повія. Хто ж мене зуміє, Мов Магдалину, шляхом провести? Сміюся, і не хочу, а радію, І ти моїй душі її прости. Бо то не радість. То оскома болю. Пекуча маска тисячі оском. Клену тобою, і клянусь тобою, Поволі захлинаючись піском. Бо ти мені один, тобі молитва. Хоч ти чомусь відштовхуєш мене. Піду любити. Наостанку — бритва Мені солоні коси обітне.

«Розкажеш мені наш чорнильний пісок…»

Розкажеш мені наш чорнильний пісок, наш освенцім Нічийної мудрості брості хмільного тепла. Я буду лежати, зіщулившись, майже на денці, Відбита, як місячний промінь від битого скла. Ти ж будеш відлуння відлуння відлуння, а значить, Тривання далекого крику чи зойку в імлі. Розкажеш мені про освенцім — і станеш ледачим, Як кожен месія, який опинився в землі.

«Месія шукав посланців. Місце зустрічі втрачено…»

Месія шукав посланців. Місце зустрічі втрачено. А скло, як і перше, — то пестить, то ріже пальці. Ми стрілися втрьох. І Месія сказав: «Побачимо, Котрий із нас ким — хто месією, хто зухвальцем». І навіть диявол стояв, як душа, притишено. Його лабіринт починався лише надвечір. Він був присягнув, та Месія сказав: «Залиш мене, А я тобі лишу уламки твоєї втечі». А я — як сурмач. Я не вміла сказати: «Вірую», Я навіть не знала, що мука — не мати болю. Месія мене доторкнувся своєю вірою, Месія сказав: «Заридай — і ходи зі мною».