ДО ЕР. Вибране, Кіяновська Маріанна

ДО ЕР. Вибране

на обложку

Кіяновська Маріанна

Шрифт:

Ніхто не повірить, якщо я тебе збережу. Ніхто не збагне, що відчуження наше уявне. Марнотність терпіння виводить нас ген за межу. Де тільки метелики, пави, й оголені фавни. А отже, не май порятунку у цій суєті. Люблю тебе здалеку, майже як Бога — малою. І хмари у небі нагадують лики святі, Примирені з вітром, із вічністю і зі собою.

«Я не про те. Ми тільки листя…»

Я не про те. Ми тільки листя, що мляво циркулює в часі. Трико, брунатне при краях, що шарудить шорстким екраном. Ми тільки листя. Он, у тебе маленький лабіринт сховався. Ці прожилки, ця архаїчність… Я почуваюсь майже паном… І що кому до нас учора? Хіба що мряч густа вечірня Подвоює нам існування у вимірах струнких алеї. Повітря наше вже не наше. Воно над нами гасить тіні. І скоро — прілість, чи зневага, чи просто вогкість колізеїв… Хоч будуть зойки пригасати… Хоч хто їх вчує серед міста? Зомління. Тиша, ніби втома, що не купити і не вкрасти. І горобчихи трансильванські, і наша суть — крихка й двоїста. Ми тільки листя. Ми — минуле: самотнє, тихе й невиразне.

«Обителе моя, несправжня і химерна…»

Обителе моя, несправжня і химерна, Де серце золоте у клітці золотій, Де голос золотий відлуннями осквернено. Де спогад золотий — і вже, мабуть, не мій. Ген вітер застогнав — засни і не вслухайся. Його дороги суть несправжні, як слова. Зблід вечір, перечах. Обителе, сховайся У зернятко дрібне — хай виросте трава. Я знов про щось забув, моя маленька мамо, Згадай мені усе, що я уперше знав, — Про те, що є печаль, що ми колись так само Травою проростем — посеред інших трав.

«Любові домоткане полотно…»

Любові домоткане полотно — Шорсткаве, недовибілене й тепле. Летить печаль в прочинене вікно, Де рання осінь приминає стебла. Люблю тебе. Подам тобі води, Коли в світлицю вступиш після втоми. Присядь зі мною пошепки. Сюди. Як в перший день творіння. Або в сьомий.

«Я сонях сну. Тонке моє стебло…»

Я сонях сну. Тонке моє стебло Під простору схилилося вагою… Люблю тебе, тож дай мені тепло Бодай у снах лишатися з тобою… Душа веселки, дерева, й ріки Пульсує в жилах ніби ненароком, А озеро торкається руки І западає в серце рік за роком. Знайди мене за іменем моїм У сутінках живих передпробачень, Коли за мною ластівка заплаче, Наткнувшись серцем на травневий грім.

«Стиглі краплі дощу — або, може, уже переспілі…»

Стиглі краплі дощу — або, може, уже переспілі. Надкусити — і все, як розлущити плід забуття. Білі хмари пливуть — майже білі чи начебто білі, — Сповиваючи сонце — своє позашлюбне дитя. У потовщеннях вітру — у зрубах, у зрізах і зламах — Спадкоємність відсутностей через відсутність імен. Я бажаю і вмію — і мушу замислити замах На єдину із назв, що її не згадає ромен.

«Не вір мені, що я несамовита…»

Не вір мені, що я несамовита. Я просто пташка — сіра — співу для. Судинні трелі на початку літа, А далі — в рану вкинута земля. Руками землю струшую, руками — І вічне небо дивиться у сни. Ніхто мене не прихистить гілками. Хіба що дика груша восени.

«Мовчу — заради тебе. Ти апостол…»

Мовчу — заради тебе. Ти апостол Мого минання в сутіні крихкій. Велика віра потребує посту Заради воскресіння. Голос твій Приходить в мене з іменем Господнім, Що над зникомим вічне вознесе. Мовчу. Мені відкрилося сьогодні, Що лиш мовчання означає все.

«Тільки слід за останнім конем…»

Тільки слід за останнім конем недозволено-русий… Я давно вже не та, що виходила ген за село. Зависає душа понад прірвою пісні. Маруся Пам'ятає усе, а не тільки добро а чи зло. Бо ж над гніздами птиці, а деякі з них — від порогу, Мов архангелів зграйки, і майже щоразу — по три. Я втамовую смерть, як втамовують довгу дорогу. Тільки сонце і Бог наді мною — з душі чи згори.

«Птиці із крильми, зробленими з фольги…»

Птиці із крильми, зробленими з фольги, Жовто і крихко, ніби зі світу вбогого. Ти залишаєш слід на землі — ноги. Або крила — у небі. Або нічого.

«Прийдемо — сумні. Залишимось тут — терплячі…»

Прийдемо — сумні. Залишимось тут — терплячі. І зорі завиють, неначе старі вовки. Я плакати хочу — ти вибач, що я не плачу, Торкаючись твого голосу, мов руки. Ти світло в мені. Великі твої щедроти. Ти лагідний сніг озимих моїх життів. Пишу собі ніч. А ти мені в ній — навпроти: Півслова сказав, півподиху розповів. Нас збрешуть іще. Нас зроблять іще брудними. Та в нас чистота, де й слово лишає слід. Належу тобі. Ця осінь не з нами — з ними І зорі печуть, вилазячи із орбіт.

«Ледве щастя моє ледве дихає ледве живе…»

Ледве щастя моє ледве дихає ледве живе. Повертаючись в дзеркало, двері ховає від мене. Чорні сміху окрушини: В купелі човник пливе, І маленьке дитя в купіль хлюпає воду студену. Все відміряно нам наперед — трохи шалу і крил. Трохи кінського поту, що пахне шляхами і домом, Навіть кара і смерть, навіть змучений той Азраїл, Що вцілів і загинув після першого в небі погрому. Ця пронизливість, це небажання від тебе піти… Як я хочу обняти твої незахищені плечі!.. Бумерангами свідчень я катую тебе, а ти Прямовисний, як ангел, — і я обираю втечу.