ДО ЕР. Вибране, Кіяновська Маріанна

ДО ЕР. Вибране

на обложку

Кіяновська Маріанна

Шрифт:

«Витривалість в дорозі — і невитривалість у вірі…»

Витривалість в дорозі — і невитривалість у вірі. Є страждання актора крізь тонко нанесений грим. Ти ідеш в Палестину — суворий, як грім, пілігрим, Ще живий і тривожний, лиш губи від пороху сірі. Боротьба із собою. Із тіней складається час. Проминаєш минуле — тонкі сухожилля дороги. Був пророк — не для всіх, і тим більше він був не для нас. Сарацин не помре — просто піде до іншого Бога. То мозаїка, знаєш, химерність барвистого скла… Міріади ілюзій — оази, оази, верблюди… Я б тебе не любила, якби я тебе прокляла. Я кохаю тебе, але більше нічого не буде. Я кохаю тебе. Ми не просто брати во Христі: Блискавичний міраж по руків'я увігнаний в спину. Я кохаю тебе, але просто ми б стали не ті, Якби стали слабкими у вічності хоч на хвилину…

«Я йду за вітром. Він мене несе…»

Я йду за вітром. Він мене несе Крізь непрозорість. Це така покора. Допоки вірю, пригадаю все, Неначе книгу, читану учора. Ціна любові — вічна мерзлота. Коли чекання — камінь спотикання. Я просто жінка, — може, саме та, Яка приходить перша і остання?..

«Почни мене спочатку, ніби книгу…»

Почни мене спочатку, ніби книгу, Позичену (і втрачену) на ніч. Літанія польоту. Білість снігу. І вічна я з безоднею облич. І вічна я з проваллями між літер. Гортаю душі, наче сторінки. Люблю тебе. Перемагаю вітер Понад тужливу заполоч ріки.

«Вода тече, як перше, бо вода…»

Вода тече, як перше, бо вода. Між манускриптів холодно і сухо. Лишає Бог прогалини в слідах Во ім'я Сина і Святого Духа. Щоб заблукавши, знав, куди іти. Щоб доля відбувалась поступово. Щоби не Ной, а безтурботний ти Після потопу надолужив Слово.

«Якби мовчав, ти був би вартовим…»

Якби мовчав, ти був би вартовим. Зима — колись колюча. Нині — просто. Навчи мене всміхатися живим, Яких не пошкодуєш сном і постом. Така зима — куди ж вужам повзти? Усе одно з тобою ми як зерна. Щоразу слово викреслене — ти. Щоразу — слово втрачене. Химерно Навчи мене бездонним іменам, Глибоким, як криниці ще до сходу Сліпого сонця. Щоби стало нам Терпіння з них вишіптувати воду. Ми будемо жорстокими, як сни, Які не замовкають на світанні. Ми будемо сухими, як вони. Ми будем вічні, бо вони останні. Бо місто це і цей холодний брук Не мовлять не означеного Богом. Тож смерть моя, годована із рук, У небо кане — рівно і полого…

«Вогонь чорніє. Хочеться вмирати…»

Вогонь чорніє. Хочеться вмирати. В цій тиші — тільки ти і я. І Бог. Й немає ради, як немає зради, Є тільки небо, сказане на двох. Бо воля і неволя говорити Є правом і неправом бути вщерть. Ми — речені на вічність, як санскрити. Між нами — вибір смерті, а не смерть.

«Спорожнію — як жінка, як квітка тобі облечу…»

Спорожнію — як жінка, як квітка тобі облечу. Розпізнаєш обличчя мого потойбіччя і тіні. У котрому коліні, скажи, у котрому коліні Ти мене передчув — камінець під Стіною Плачу?

«Стежка світла сходжена птахами…»

Стежка світла сходжена птахами. Довгий вечір довший, ніж зима. І нема нічого поміж нами, Окрім смерті, а її нема. Сім снігів, покладених на чашу, Залишились попелом густим. Бог, що перевірив вірність нашу, Дав нам по молитві — й відпустив.

«Ми нетутешні люди. Нас — нема…»

Ми нетутешні люди. Нас — нема. Химерний холод атомного січня. Ти був сказав, що випала зима З чужого неба — безконечна й вічна, Накоїлось сніжинок, і світл'a Зітхнули під ногами хрипко й тяжко… …Та я тобі така тоді була, Що серце в грудях пурхало, як пташка!

«Надто легко вертати і важко іти…»

Надто легко вертати і важко іти. Почуття — як сніги, над якими хрести, Забуття між завій, піднебесна імла… Світлий ангеле мій, у якого стріла, Я не встигла забути усеньке-усе, І тепер мене смерть у полях занесе… Я вросту у траву, я у воду ввійду, Я приснюся тобі у твоєму саду. Засвіти каганець при своєму лиці, Хай побачу сльозу, що повзе по щоці… Услухайся у ніч і вдивляйся у день: Все тобі розкажу, як не стане людей. Я у душу вступлю, я у серце ввійду, Я приснюся тобі у твоєму саду…

«Ти мій, як покличеш, і шати — до ніг…»

Ти мій, як покличеш, і шати — до ніг Примарі зеленого пана і фавна. Солодка, як мед, жриця мудра і вправна, А ти — ніби небо чи вечір крізь сніг. Високі, як фрески, зелені слова Усі з поворозки спадають і терпнуть. Підеш — і забудеш, і яблука репнуть, Тому що тому що. Зжерствіла жорства.

«Тонко різано мармур, а надто його пелюстки…»

Тонко різано мармур, а надто його пелюстки У містах нарікань, де царями лише царі. Ми з тобою зі світла — тремтячі прозорі згустки, Що відбилися в водах, а зорі тремтять вгорі.

«Складало крила дерево у сніг…»

Складало крила дерево у сніг — А я тобі не вірила до ранку, Хоч поцілунки нас збивали з ніг, Лишаючись слідами біля ґанку. Тихесенько заходило у дім Повітря — й ворушилося під ліжком. І усміхалась оком золотим Маленька чорна стронцієва кішка. Тремтіли тіні, ніби наші — ті — Залежали від дотику до тіла. І золотіли інші — золоті, — Яким зима довищенту зотліла.

«Банкрутство осені, і золото — ніщо…»

Банкрутство осені, і золото — ніщо. І небо знов лихе, як звіра око. Позлітка й черінь листя. Світ пішов Ловити птицю істини. Глибоко, Де в небі тільки душі літунів, Пророцтво буде справджено несміло. І сніг впаде, як тисячі снігів, Та цей, останній, — безконечно біло.

«Кора сосни ховає запах хвої…»

Кора сосни ховає запах хвої Між жил і снів. З тобою ми не абсолютно двоє, Лише напів.