Як впізнати тебе серед каменів цих,Що тремтять на узгір'ї, як крила пташині?Предковічні слова — у пісках золотих,І у тій, що у тілі Адамовім, глині.Я кохаю тебе. Я минаю тобі.Я старіюся тихо, поволі, дитячо.І каміння, як крила на спинах горбів,Розбруньковує душу свою янголячу.
«Занадто вечір в скронях стугонить…»
Занадто вечір в скронях стугонить,Занадто серце б'ється, бо навіщоВтікач у небо розбиває днищаЧовнів рибальських в хмарах? Вже за митьНастане інший вечір. Знов і зновПовторюється час і сила страти.І я, іще не навчена питати,Молю у Бога, що таке любов.
«Йдучи за сонцем і супроти зір…»
Йдучи за сонцем і супроти зір,Жируючи за табуном на паші,Німіє звір, бо розуміє звір,Що кожна кров спіткає душі наші.Вогнями в ніч вгризаються міста,Спустошені прибулими знізвідки.Їх кінцесвітні спрага й наготаЄ одкровенням про пришестя Свідка.
«Ріки течуть роками, в водах умивши руки…»
Ріки течуть роками, в водах умивши руки.Камінь якогось бога, сила котрогось права.Б'ються за кусник світу в дикому небі круки,Горло перетискає мертва вода, як слава.Звір захлинеться ніччю, недоковтнувши кисню.Спроба втекти від себе: що там за самотою?Буду тебе любити серцем своїм наскрізно:Не відречусь від тебе — і не піду з тобою.
«Смерть настає. Земля стає важкою…»
Смерть настає. Земля стає важкоюІ тоншає, і тане на руці.Побудь зі мною, перебудь зі мноюМоє вмерзання в мох і в камінці.Люблю тебе — чим далі то до скону,Але ж і в смерті щось всепромине.Забудь, як віддаровану ікону,Тобі з тобою втрачену мене…
«Всього лише цвинтар. Вологі цвинтарні лави…»
Всього лише цвинтар. Вологі цвинтарні лави.Вологі цвинтарні плити — то мох, то мармур.Лаштунки ілюзій. Бо що тут кому до слави?Тут коштує камінь. А вічність — уже задармо.Нависли хрести над часом. Буває й гірше.Жилося по-людськи — і легко було вмирати.По метру на брата (рядки безконечних віршів).Визискують царства тіням цвинтарні ґрати.Прийди і помилуй. Прийди і помилуй знову.Тут добрі і мудрі. Або: ми усі тут люди.Прийди і помилуй. Мертвим відняло мову.Прийди і помилуй. Камінь запав у груди.
«Ген криниця стара. На цямринні, від моху глухому…»
Ген криниця стара. На цямринні, від моху глухому,Потойбічне пташа зазирає у воду глибоку,Ніби хоче вернутись у своє позасвіття, додому,Та бракує йому розуміння останнього кроку.Тут шляхи несусвітні. Усе, що не вигадав, втратиш.Тронна зала трави вже суха, і від того порожня.Я приходжу сюди після кожної першої страти.Тут дозволено знати. А жити… А жити не можна.
«Нахились над водою — не пити, а так, задля тиші…»
Нахились над водою — не пити, а так, задля тиші,На порозі, де вічне струмує тобі під ногами.Будуть інші жінки — і досяжніші, і мудріші —Із отруйних, мов ртуть, тогобічних садів амальгами,Їх зачаєна блідість — прозора, рум'янці — сухотні,Їх сліди — в дзеркалах, їх обійми — легкі, їх долоні…Не вдихай їх повітря, бо з нього виходять скорботніІ знеможені болем, який починається в лоні.Нахились над водою — і зможеш побачити небо,У тяжкій глибині ледь прикрите хисткою габою.Я кохаю тебе, щоб приходити вічно до тебе.Я належу тобі, щоб ніколи не бути з тобою.
«Не май мене. Не мучся наді мною…»
Не май мене. Не мучся наді мною,Світ, як папір, рвучи і кленучи.Я буду поруч, теплою рукоюТвоє обличчя гладячи вночі.Уся не вмру, не перейду, не зникну —Тихенько кану в груди небесам,Щоб ти уранці, відчинивши вікна,Зі мною опинився сам на сам.Зі світла свого, наче з того світу,Тобі всміхнуся сонцем, як дитям.Люблю — тебе приречена любити —І в цім житті, і понад цим життям.
«Скільки золотої безнадії…»
Скільки золотої безнадіїУ жовтневих дещицях роси!Вже не пам'ятаються події —Лиш відлуння, тільки голоси,І рука, яка тобі тремтіла,Аж цигарка вичахла терпка.Два світила — твого й мого тіла —І шорсткі зазубрини листка,Що упав назавжди, на ніколи,На подушку, все іще твою.І лягло в долоні серце голе,Як листок безодні на краю.
«Ти жадав гіркоти, що, мов дим, найсолодша удома…»
Ти жадав гіркоти, що, мов дим, найсолодша удома,Бо гірке — не найгірше. Найгірше — коли не болить,Не знетямлює, не надтинає безрадісна втома…Проминав, бо усе ще занадто не вірив у мить.Скільки тої цикути вливається в очі назавше,Скільки меду того умивається з рук і з облич!..Надобнявши мене, призітхнувши — і знов надобнявши,Відчуваєш любов без любові — й затуплюєш ніч.
«В узголів'ї кінця не шкодую, що ночі несталі…»
В узголів'ї кінця не шкодую, що ночі несталіКрадькома прозирають крізь вікна, порожні і зимні.Я кохаю тебе. У майбутньому буде — кохала.Не кажи мені слів, і думок, і мовчань не кажи мені.Переховую потай в сукняній кишеньці обіймиПоруч з пасмом волосся твого, і квитком, і листами.Хто згадає тебе? Таємниці, сніги… Ми старіємоГолосами прощань. І удруге — прощань голосами.Ще тепло твоє тут. Ще в карафці вино недопите.Ще крізь сон намагаюсь згадати прикмети прощання.Ти ступаєш так тихо, як вміють лиш тіні ходити —Безшелесно, і м'яко, і тьмяно. Сезон застигання.Влада меж, як ріка: повновода, примхлива і мстива.На околицях щастя торгують сухими квітами.Це зима чи зомлілість? На осіннє чекання диваНакладається втома, безмежна, як в паралітика.
