Чтение онлайн

Пізньої пори, вже бувши в ліжку, я чула, як гості розходяться по своїх покоях. Серед інших я почула і голос містера Рочестера: «Сюди, Мейсоне, ось твоя кімната!» Голос у нього був веселий. Це мене заспокоїло, і я незабаром заснула.

РОЗДІЛ XX

Лягаючи, я забула запнути фіранку й спустити жалюзі, як робила це щовечора. Отож коли повний ясний місяць (тим-то й ніч була така гарна) засвітив у моє незавішене вікно, його тихе сяйво збудило мене. Була глупа ніч, і, розплющивши очі, я побачила його срібно-біле, кришталево-ясне коло. Він був гарний-прегарний, хоч і надто урочистий. Я сіла в ліжку і простягла руку, наміряючись запнути фіранку. Боже мій! Що то!

Спокій і тишу ночі ніби сколихнув дикий, несамовитий, моторошний крик і покотився по всьому Торнфілд-холу.

У мені все похололо, серце спинилось, а простягнута рука так і заклякла. Крик завмер і більше не повторився. Хоч би хто то був, він навряд чи спромігся б одразу закричати так моторошно ще раз. Найбільший в Андах кондор не може двічі повторити такого крику у своєму гнізді на оповитій хмарами скелі. Істоті, з горла якої вихопився цей несамовитий зойк, треба було хоч трохи перепочити й набратися сил. Крик пролунав на третьому поверсі, якраз у мене над головою. І саме там — в кімнаті над моєю спальнею — я почула тепер відчайдушну боротьбу, боротьбу не на життя, а на смерть. Хтось здушеним голосом прокричав:

— Рятуйте! Рятуйте! Рятуйте!

— Невже ніхто не чув? — знов закричав хтось серед шаленої боротьби й гупання, які не вгавали нагорі. Потім крізь дошки я почула: — Рочестере! Рочестере! Ради Бога! Сюди!

Грюкнули двері: хтось побіг, чи, вірніше, помчав коридором. Наді мною затупотіли ще чиїсь кроки, щось гупнуло долі, й запала тиша.

Дарма що я тремтіла від жаху, я сяк-так одяглася й вийшла з кімнати. Всі вже попрокидалися: у кожній кімнаті лунали стривожені голоси, безперестану рипали двері, один по одному визирали гості; у коридорі стало людно. Геть усі посхоплювалися з ліжок. «Ой! Що таке?», «Кого вбили?», «Що сталося?», «Дайте свічку!», «Може, горимо?», «Грабують?», «Куди тікати?» — чулося звідусіль. Якби не місяць, то було б темно як у могилі. Гості бігали сюди й туди, збиралися купками, хтось плакав, хтось спотикався. Одне слово, переполох був страшенний.

— Де в дідька подівся Рочестер? — гукав полковник Дент. — Його нема в ліжку.

— Я тут! Тут! — почулася відповідь. — Заспокойтеся всі. Я йду.

В кінці коридора рипнули двері, і ми побачили містера Рочестера із свічкою. Він щойно зійшов униз із верхнього поверху. Одна з дам підбігла просто до нього й схопила за руку. Це була міс Інґрем.

— Що там скоїлося — щось страшне? — спитала вона. — Скажіть нам одразу всю правду!

— Помалу, не збийте мене з ніг і не задушіть, — сказав він, коли обидві міс Ештон повисли на ньому, а дві вдови у широченних білих халатах летіли на нього, неначе кораблі під усіма вітрилами.

— Усе гаразд! Усе гаразд! — закричав він. — Це просто репетиція комедії «Багато галасу з нічого». Пані, відступіться від мене, а то я можу розлютитися. Містер Рочестер уже здавався розлюченим, його чорні очі метали блискавки. Стримуючи себе, він спокійно додав:

— Одній служниці приверзлося казна-що уві сні — от і все. Вона жінка нервова і неврівноважена: сприйняла свій сон за привид або щось таке і налякалася аж до істерики. Ну, а тепер зробіть мені таку ласку й розійдіться по кімнатах, бо поки в домі не буде тихо, її важко буде заспокоїти. Панове, будьте такі ласкаві, покажіть приклад дамам. Міс Інґрем, я певен, що ви не піддастеся цьому безпричинному страхові. Емі й Луїзо, поверніться до своїх гніздечок, мої горлички. А дами, — він звернувся до вдів, — ризикують смертельно застудитися, коли й далі стоятимуть у цьому холодному коридорі.

Отак то вмовляючи, то наказуючи, він змусив гостей розійтися по спальнях. Я не чекала особистого запрошення і пройшла до себе так само тихо й непомітно, як і вийшла.

Проте я не лягла: навпаки, стала ретельно вдягатися. Шум і слова, що я чула після зойку, — а чула їх, очевидно, тільки я, бо вони долинали з кімнати наді мною, — переконали мене, що то зовсім не сон служниці переполохав усіх і що пояснення містера Рочестера — просто вигадка, щоб заспокоїти гостей. І, готуючись до ще якоїсь несподіванки, я вбралася. Я довго сиділа зодягнена край вікна, розглядаючи тихий парк та сріблисті лани, і чекала не знати чого. Мені здавалося, що після цього дивного зойку, боротьби й крику: «Рятуйте!» — має статися ще якась подія.

Але ні: навкруги панувала тиша. Потроху шепіт і метушня стихли, а за якусь годину в Торнфілд-холі стало тихо, як у пустелі. Здавалося, що сон і ніч забрали назад свою владу. Тим часом місяць скотився до заходу: от-от він і зовсім сховається. Мені набридло сидіти в холоді й темряві, і я вирішила лягти в ліжко, не роздягаючись. Я встала й безшумно пройшла по килиму. Коли я нахилилася, щоб скинути черевики, хтось тихенько постукав у мої двері.

— Я, може, потрібна? — спитала я.

— Ви на ногах? — відповів голос, який я й сподівалася почути, тобто голос мого господаря.

— Так,сер.

— І вбрані?

— Так.

— Тоді виходьте, тільки потихеньку.

Я вийшла. Містер Рочестер стояв у коридорі із свічкою в руках.

— Ви мені потрібні, — сказав він. — Ідіть за мною. Тільки помалу, щоб не робити галасу.

Мої капці були тоненькі, і я ступала по килиму м'яко, як кицька. Містер Рочестер тихенько покрався коридором, вибрався сходами нагору й став у темному й низькому коридорі злощасного третього поверху. Я й собі спинилася коло нього.

— Ви маєте в себе губку? — запитав він пошепки.

— Так, сер.

— А сіль — нюхальну сіль?

— Так.

— Тоді принесіть те й те.

Я вернулася до себе, знайшла на умивальнику губку, а в шухляді сіль і знову пішла нагору. Він чекав мене з ключем у руці. Підійшовши до низьких чорних дверей, застромив ключа в щілину, почекав хвильку й знов звернувся до мене:

— Ви не боїтеся крові? Не зомлієте?

— Гадаю, що ні, хоч мені ніколи не доводилось її бачити. Відповідаючи, я тремтіла, хоч і не почувала ні страху, ні слабості.

— А дайте-но вашу руку, — сказав він, — а то справді впадете. Наші пальці з'єдналися.

— Ваша рука тепла й тверда, — зауважив він, повернув ключ і відчинив двері. Я зайшла до кімнати, яку вже колись бачила, — того дня, коли місіс Фейрфакс показувала мені будинок. На стінах висіли гобелени, і тільки в одному місці, де матерію відхилили, було видно двері, що їх першого разу я не примітила. Вони стояли відчинені, в сусідній кімнаті горіло світло. Я почула звідти хрипкі уривчасті звуки, достоту, як собаче гарчання.