Чтение онлайн

— Так, Роберте, я зберуся. З усього видно, що треба їхати.

— І я так думаю, міс. Бесі певна, що ви не відмовите. Тільки ж вам, мабуть, треба спитати дозволу?

— Так, я негайно ж піду по нього. Відвівши його до челядні й передавши під опіку Джонової дружини та самого Джона, я пішла шукати містера Рочестера. Його не було в жодній в нижніх кімнат, ні в дворі, ні в стайні, ані в саду. Я спитала місіс Фейрфакс, чи не бачила вона його? Так, здається, він грає в більярд із міс Інґрем. Я хутенько пройшла до більярдної. Там стукали більярдні кулі й лунали голоси. Містер Рочестер, міс Інґрем, обидві міс Ештон та їхні кавалери захоплено грали в більярд. Щоб перервати таку цікаву партію, треба було трохи відваги. Та я не могла зволікати і попрямувала до мого господаря, який стояв біля міс Інґрем. Коли я підійшла, вона озирнулася й глянула на мене згори вниз; її очі немов питали: «Чого цій нікчемі треба?», а коли я тихо сказала: «Містере Рочестер!» — вона зробила рух, ніби їй кортіло виставити мене за двері. В ту хвилину міс Інґрем була дуже показна: на ній була блакитна ранішня сукня, блакитний газовий шарф оповивав її чорні коси. Вона з головою поринула в гру, й гнів і зневага до мене аж ніяк не стерли з її лиця виразу гордовитої пихи.

— Ця особа до вас? — запитала вона містера Рочестера, і той, щоб побачити, хто така ця «особа», повернувся. Він кумедно скривився — так він завжди кривився — і вийшов зі мною з більярдної.

— Що таке, Джейн? — промовив він, зачинивши двері класної кімнати й спершись на них спиною.

— Коли ваша ласка, сер, відпустіть мене на один-два тижні.

— Навіщо? Куди ви збираєтесь їхати?

— Відвідати хвору даму, яка хоче мене бачити.

— Яку це хвору даму? І де вона живе?

— У Ґейтсхеді, в ...ширі.

— У ...ширі? Це ж за сто миль! Хто вона така, ця дама, що хоче, щоб ви їхали до неї в таку далечінь?

— її звати Рід, сер, місіс Рід.

— Місіс Рід з Ґейтсхеда? Там жив якийсь суддя Рід?

— Це його вдова, сер.

— То й що вам до неї? Звідки ви її знаєте?

— Містер Рід був мій дядько — брат моєї матері.

— Хай йому біс! Ви ніколи не згадували про це. Завжди казали, що не маєте родичів.

— Так, сер, таких, що визнавали б мене, не маю. Містер Рід помер, а його вдова відцуралась мене.

— Чому?

— Бо я бідна і була для неї тягарем, а вона ще й ненавиділа мене.

— Ну, а Рід хіба не мав дітей? Ви ж повинні мати двоюрідних братів і сестер. Сер Джордж Лін розповідав учора про Ріда з Ґейтсхеда, що, він каже, був пройдисвіт з пройдисвітів, а Інґрем згадувала про Джорджіану Рід, з того-таки краю, що років зо два тому зачарувала своєю красою весь Лондон.

— Джон Рід так само помер, сер. Він прогайнував свої гроші, майже зруйнував сім'ю і, гадають, сам заподіяв собі смерть. Це так приголомшило його матір, що її розбив параліч.

— І чим ви їй зарадите? Казна-що, Джейн! Я б ніколи не поїхав за сто миль, щоб побачити стару даму, яка, чого доброго, ще й переставиться до вашого приїзду. До того ж ви кажете, що вона вас відцуралася.

— Так, сер. Тільки ж це було дуже давно. І за інших, зовсім інших обставин. Тепер мені хочеться задовольнити її прохання.

— І як довго ви там будете?

— Я виїду якомога швидше, сер.

— Обіцяйте мені пробути там не більше тижня.

— Я не хотіла б потім зламати слова. Та, може, доведеться пробути довше.

— В усякому разі, ви повернетесь? Вас ніщо й ніхто не змусить лишитися при ній?

— О ні! Я неодмінно приїду назад, коли все буде гаразд.

— І хто поїде з вами? Ви ж не можете їхати так далеко самі.

— Вона прислала свого візника, сер.

— Йому можна довіряти?

— Так, сер, він десять років живе в цьому домі. Містер Рочестер замислився.

— Коли ви хочете їхати?

— Завтра вдосвіта, сер.

— Тоді вам потрібні гроші. Адже ви не можете їхати без грошей, а я певен, що їх у вас небагато. Я ж іще вам не платив. Скільки ви маєте всіх грошей, Джейн?— спитав він з усміхом.

Я витягла свій малесенький гаманець.

— П'ять шилінґів, сер.

Він узяв гаманець, висипав монети на долоню і тихенько засміявся, ніби ця убогість його тішила. Тоді вийняв свого гамана.

— Візьміть, — сказав він, простягаючи мені банкноту в п'ятдесят фунтів. Містер Рочестер був винен мені тільки п'ятнадцять. Я сказала, що не маю здачі.

— Мені здачі не треба: ви й самі знаєте. Це ваш заробіток.

Я відмовилася взяти більше, ніж мені належало. Спершу він розгнівався, а потім, ніби згадавши щось, сказав:

— Гаразд, гаразд! Краще не давати вам усе тепер, бо ви, чого доброго, проживете там цілих три місяці. Ось маєте десять. Це не мало?

— 0 ні, сер. Тепер за вами буде ще п'ять.

— Поверніться ж за ними. Я маю ваших сорок фунтів і буду вашим банкіром.

— Містере Рочестер, я хотіла при нагоді поговорити іще про одну справу.

— Ще про одну справу? Цікаво знати, про яку?

— Ви натякнули мені, що незабаром думаєте одружитись.

— Ну то й що?

— В такому разі, сер, Адель годилося б віддати до школи. Я гадаю, що ви й самі бачите таку потребу.

— Забрати її з-перед очей моєї дружини, щоб та не варила з неї води? В цьому щось є. Адель, як ви кажете, мусить піти до школи, а ви тоді хіба що до дідька?

— Сподіваюся, що ні, сер. Просто я мушу підшукати собі інше місце.

— Так я й знав! — вигукнув він гугнявим голосом, скривившись у похмурій і кумедній гримасі. Кілька хвилин він дивився на мене мовчки.

— Якщо я не помиляюся, стара пані або молоді панночки, її дочки, підшукають для вас таке місце?

— Ні, сер, я не в таких стосунках з моїми родичами, щоб мати право просити їх про це. Я просто дам оголошення в газету.

— Отакої! — буркнув він. — І не думайте звертатися до газети! Чого я не дав вам один соверен замість десяти фунтів! Віддайте мені дев'ять фунтів назад, Джейн. Мені потрібні гроші.

— І мені так само, сер, — відповіла я, сховавши гаманця за спину. — Я ніяк не обійдуся без цих грошей.

— Не будьте скупі! — сказав він. — Ви жалієте мені грошей! Дайте мені хоч п'ять фунтів, Джейн!

— Ані п'яти шилінґів, сер, ані п'яти пенсів!

— То дайте хоч глянути на гроші!

— Не можна, сер, ви втратили моє довір'я.