Чтение онлайн

— Як? — вигукнув Герроу.

У голосі Мерлока з’явилися нотки роздратування:

— Ви коли-небудь чули, аби камінь отак бринів?

Він узяв з подушки кинджал і вдарив по каменю лезом. Чистий звук, сповнивши намет, плавно розтанув у повітрі. Ерагон захвилювався: чи удар бува не пошкодив камінь, але Мерлок показав парубкові коштовність:

— Ви не знайдете жодних подряпин чи інших ушкоджень від удару. Гадаю, йому не заподієш шкоди навіть тоді, коли вгатиш по ньому кувалдою.

Герроу повагом схрестив руки. Навколо нього наче виросла стіна мовчання. Ерагон був ошелешений. «Я знав, що цей камінь з’явився на Хребті не без допомоги чаклунства, — думав юнак, — але щоб його було створено якимось магічним способом… Чому й навіщо?» Нарешті він не витримав:

— А скільки ж він коштує?

— Я не можу вам цього сказати, — страдницьким голосом відповів Мерлок. — Та я впевнений, що є люди, які б за нього дорого заплатили. Утім, вони мешкають не в Карвахолі. Щоб знайти покупця, вам доведеться їхати у великі міста на південь. Для більшості людей це просто цікава штучка, а не та річ, на яку слід витрачати зароблені гроші.

Герроу глянув на стелю, наче гравець, що зважує свої шанси:

— А ви його не купите?

Торговець миттю озвався:

— Не варто ризикувати. Вочевидь, я міг би знайти заможного покупця під час своєї весняної подорожі, хоч я в тому й не впевнений. Але навіть якби я його знайшов, ви б не отримали грошей аж до наступного року, тобто до мого повернення. Ні, вам слід шукати когось іншого. Але мені цікаво… Чому ви наполягли на розмові віч-на-віч?

Перш ніж відповісти, Ерагон сховав камінь.

— Тому, — глянув юнак на торговця, зовсім не бажаючи, аби він розлютився, як те допіру сталося зі Слоуном, — що я знайшов його на Хребті, а місцевим людям це дуже не подобається.

Мерлок вражено відсахнувся:

— А ви знаєте, чому я та інші торговці спізнилися цього року?

Ерагон заперечно похитав головою.

— Тому що всю дорогу ми потрапляли в якусь халепу. Схоже, над Алагезією запанував хаос. Нам не пощастило уникнути ані хвороб, ані нападів, ані найгіршої пошесті. Через те, що вардени посилили свої напади, Галбаторікс змусив міста надсилати до кордонів ще більше солдатів, потрібних для війни з ургалами. Останнім часом ці потвори рухаються на південний схід, у бік Хадарацької Пустелі. Ніхто не знає — чому, та й нас би це зовсім не хвилювало, якби вони не йшли населеними місцями. Їх бачили на дорогах і біля міст. Але найгірше не це. Подейкують, що в наших краях з’явився сам Смерк, хоч певних свідчень іще нема, бо мало хто пережив би зустріч із ним.

— А чому ж ми про це не чули? — скрикнув Ерагон.

— Тому, — похмуро сказав Мерлок, — що це почалося лише кілька місяців назад. Цілі селища були змушені покинути рідні землі. Ургали знищили їхні поля, і людям загрожував голод.

— Дурниці! — скрикнув Герроу. — Ми не бачили ніяких ургалів! Тут був лише один — його роги прибито на стіні в таверні Морна.

Мерлок багатозначно звів брови:

— Може, і так, але ваше село невеличке й заховалося серед гір. Не дивно, що ви нічого не помітили. Але на вашому місці я б не думав, що так триватиме вічно. Я згадав про це тільки тому, що тут, напевно, кояться якісь динні речі, якщо вже ви знайшли цей камінь на Хребті.

Сказавши це, крамар попрощався і з легкою посмішкою вклонився своїм гостям.

Невдовзі Герроу вийшов з намету й попрямував назад до Карвахола. Ерагон ішов поруч.

— Що ти про все це думаєш? — спитав він перегодом у дядька.

— Я хочу знати більше, перш ніж щось вирішувати. Віднеси камінь до візка й можеш бути вільний. Побачимось за вечерею в Хорста.

Задоволений Ерагон хвацько пірнув у юрбу й помчав до свого візка. Дядько ще довго займатиметься своїми справами, тож він устигне як слід нагулятися, скориставшись із такої нагоди. Парубок сховав камінь під мішками й рішуче закрокував до села.

Він переходив від однієї ятки до другої, прицінюючись до товарів і не думаючи про те, як мало грошей у нього в кишені. Він говорив з торговцями, і ті підтверджували слова Мерлока про неспокій в Алагезії. Крамарі знову й знову розповідали про те, що звичного спокою вже нема, а зважаючи на останні події, ніхто не може почуватися в безпеці.

Находившись, Ерагон купив собі три солодкі цукерки й свіжоспеченого пиріжка з вишнями. Було приємно смакувати гарячу їжу після довгого стовбичення на снігу. Юнак засмучено облизав липкі від солодкого сиропу пальці, шкодуючи, що не може купити ще, потім умостився на сусідньому ґанку й заходився гризти цукерку. Неподалік боролися два карвахольських хлопці, але Ерагон не мав жодного бажання до них приєднуватись.

Коли стало вечоріти, у селянських оселях завирувало життя. Ерагон з нетерпінням чекав, доки зберуться трубадури й почнуть свої оповіді та вистави. Йому подобались історії про магію, богів, а найбільше — про вершників Дракона. Карвахол мав власного оповідача, Брома, з яким Ерагон приятелював, та його оповідки час від часу повторювались, а трубадури завжди мали нові, тож хлопець жадібно їх слухав.

Ерагон збив бурульку з даху над ґанком, аж раптом побачив неподалік Слоуна. М’ясник його не помітив, тож юнак, схиливши голову, помчав за ріг вулиці до таверни Морна.

Усередині було душно, сальні свічки на столах шипіли й пахкали жирним димом. Над дверима красувалися велетенські закручені роги сумнозвісного ургала. З одного боку довгого шинквасу валялися палиці, що їх мали розбивати відвідувачі, а за самим шинквасом стояв Морн, засукавши рукава по лікоть. Нижня частина його обличчя була така пом’ята, наче колись побувала в жорнах. За міцними дубовими столами сиділи люди й слухали двох торговців, що, упоравшись зі своїми справами, зайшли сюди випити пива.

Морн відірвав погляд від келиха, який протирав:

— А, Ерагоне! Радий тебе бачити. Як там твій дядько?

— Торгує, — відповів парубок, знизавши плечима. — Це забирає багато часу.

— А Роран, він теж тут? — спитав Морн, узявши другий келих.

— Так, цього року йому вже не треба доглядати вдома хвору худобу, тому він зміг приїхати сюди разом з нами.

— Гаразд, гаразд.

Ерагон тицьнув на двох торговців:

— Хто це такі?

— Купують зерно. Вони придбали геть усе майже задурно, а тепер базікають тут, гадаючи, що ми їм повіримо.