Факир
Шрифт:
Лисиця задумливо покивав.
– Вдверто кажучи, - почав вн, - думав, що охочих вдпочити у "Прер" буде бльше, хоч це й останнй зазд. А х - жменя.
– А мен це подобаться, - упевнено проказав Тейлор.
– Звик до самотност. Тиш. У мене он родини нема. Але я нтрохи не шкодую. Поклав життя на ввтар творчост. То хай це вже буде мом лихом, особистим, а не ще чимось... Хоча, може, це й навпаки - зовсм не лихо, а щастя...
– поет знову мрйливо задивився вдалину.
На палубу пднялася пара. Блондин - десь п'ятдесят з малесеньким хвостиком, спортивний пдтягнутий - жнка-шатенка (п'ятий десяток посередин, ще не розгубила не таку вже й давню красу юн скри в очах). Одягнут просто й практично. Стали окремо. Вдгородилися вд усх. Вдихали-пили морський втер. Удивлялися в магчну далечнь ледь чутно перешптувалися. Жили свом життям. На те, що поруч, - жодно уваги. Створили свою планету. Окрему. Недосяжну. Приручили одне одного. Навчно. Чи на життя. тепер "вдповдають за того, кого приручили". Усе - як книжка пише. Отака диля. Вигляд з боку. А що ж там насправд - навть вони не скажуть. Бо чи не знають, чи не захочуть. Та й не важливо це. Головне - м удвох добре. А решта - мжпланетний простр...
Прониклива картинка. Болюча. Лисицю знову вдкинуло додому. Знову т жахлив видння... Те отруне зрадою марення... Регна... Фата на чарвнй голвц... Модний костюм на ньому... Вони пднмаються сходами... Сигнал автомобля... Господи, навщо? Навщо так боляче? Навщо так жорстоко? Навщо в самсньке серце?? Навщо саме йому???
Тонко зацокали пдбори. Повернувшись, Богдан помтив, як з трапика вироста молода тонка жнка в темно-синьому приталеному жакет, фолетовй спдниц, чорних черевиках на високих пдборах. У руц - сумочка, теж чорна, на яку св вишитий метелик, розкинувши крильця темних кольорв. Стильна й приваблива. Струнка. Енергетична. Поставлена, упевнена хода. Красуня з модного журналу. На менше вона не погодиться. спробуй хоч щось запереч.
Коли жнка наблизилась, на не звернув увагу вже й поет. "Манекенниця" мала довгу шию та кирпатий носик. Але це не заважало й лишатися красунею. В макяж проглядалася вправна рука.
– Втаю, джентльмени, - мовила вона.
– Даруйте зухвалу нетактовнсть, але мо кляте хоб часто заганя мене в незручне становище. Рч у тому, що я збираю автографи знаменитостей. Уже маю серйозну колекцю... Мен здаться, що ви, мстере (вона дивилася на Богдана), - кноактор. Вас я наче бачила в однй з нових англйських мелодрам. Станете вдомим - продам автограф на "Сотбс".
– Шкодую, чарвна мс, - але побачивши у жнки обручку, Лисиця виправився: - Е-е-е... мсс, та доведеться вас розчарувати. Я такий далекий вд кномистецтва, як вд нашого катера пвострв Юкатан.
– Але схожсть - надзвичайна, - виправдовувалась, крутячи головою, "манекенниця".
– Нчого дивного, - став заспокоювати Богдан, - у свт багато схожих. Та й двйникв теж. Навть конкурси проводяться.
– Тод - вибачте. А ви, - звернулась до англйця, - вдомий поет Марк Тейлор. Чи я знову помилилась?
– Н, усе точно. Я - саме вн .
– А у вас автограф взяти можна?
– запитала наче з острахом.
– Будь ласка.
Жнка подала поетов листвку й ручку. Коли Тейлор закнчив писати, на палуб з'явився ще один персонаж. Мцний "пдкачаний" чоловк. Богдан упймав себе на думц, що молодика десь бачив: нби... в якомусь бойовику. А потм - засмявся з себе. Красуня заразила чи що? "Персонаж" пашв войовничстю й люттю. Жнка враз змнилась на обличч. Богдан не звернув на те няко уваги сказав:
– Я хоч не зрка, але автограф теж дати можу. А раптом стану зркою? Тод не доступитеся.
Та "манекенниця" лишилась незворушною. Жарт явно не сподобався. Лисиця зрозумв: усе - через "персонажа".
– Перепрошую, джентльмени, - видавлюючи ввчливсть, з залзними нотками в голос мовив "спортсмен", - але мушу забрати з вашого вишуканого кола дружину.
– вже до жнки: - Ходмо, Крстн.
– Мй чоловк, Альбер Брссон, - показала "манекенниця" на "пдкачаного".
Поет Лисиця представилися.
– Що ж, - мовила сумно красуня, - ще посплкумося... Ходмо.
Крстн без будь-якого бажання, наче волелюбна лсова зврина, що необачно потрапила до рук звролова й тепер мусить коритися, непоквапом пшла за чоловком.
Лисиця й Тейлор провели х поглядами. вже коли кроки загупали трапиком донизу, Лисиця напвшепотом сказав:
– Гарна...
– Тим-то так й обергають...
– оцнив побачене поет, знову розвертаючись до моря. Але тут же не втримався , наче справжнй морський вовк, сповстив:
– По курсу земля!
Богдан поглянув соб. Справд, на блдо-блакитному тл небосхилу з'явилась невеличка чорна цятка. Саме й треба вирости до розмрв острова. Не без допомоги "Делавара".
– За якихось пвгодини-годину будемо на Авг, - пдсумував мстер Тейлор подивився на "Tissot".
– Але ж яка вродлива, - не вдпускали Богдана чари "манекенниц". слова нового знайомого пролетли повз вуха. Та поет на те не образився. Усе чудово розумв - молодсть молодсть. До того ж краля - справд "магнт" для очей. Нестримних. Чоловчих...
– Ну то що?
– мовив поет, опустивши правицю на Лисицине плече, - пдемо збиратися? Скоро десантування на цю "терра нкогнта".
Богдан випрнув з роздумв (хоч як там не солодко-грко!). нарешт почув Марка. Що ж, згоден. Пора.
26 вересня 1993 року, бухта бля Авг, 15 год. 23 хв.
Блоснжний "Делавар" заморено клокав, мов стара квочка, що вже не раз утомилася клопотати бля виводка. це наводило на думку, що перша молодсть катера, попри весь наведений лоск, минула таки не вчора. цей "наштукатурений" пенсонер давно благав хазяна замнити свою добряче вже спрацьовану начинку. Та ось клопотання стихло. "Делавар" пришвартувався до прса, довол довгого й зручного. Пасажири, неголосно перемовляючись, рушили на берег. Останнми йшли Лисиця Тейлор.
– То ось який ти, Авг?
– перекидаючи валзу з лво у праву, мовив Богдан продовжив обводити поглядом "длянку земл, з усх бокв оточену водою", що нависала над причалом.
– До реч, "Авг" - грецькою "зоря".
– Симпатична назва, - замряно оцнив поет.
– Утм, ще потрбно виправдати. Поживемо на цьому "космчному тл" - побачимо.
– А ви не зауважили, що пансонат називаться "Преря", катер - "Делавар". Нетутешня екзотика. Чи не забагато нданських мотивв?
– Тамничсть без дозволу застрибнула до Лисициних нтонацй. Без розгону. жердини.